Comments by "Alex Quick" (@alex_quick) on "ХОТЯТ ЛИ РУССКИЕ ВОЙНЫ? (КОТЯТКИ ГРУСТНЫЕ БОЛЬНЫ)" video.
-
7
-
4
-
3
-
2
-
К. Валишевський у книзі «Іван Грозний», виданій у Росії в 1912 році, за суворої царської цензури, писав
«… Погляньте на москвича XVI століття: він бо з ніг до голови вдягнутий по-самаркандськи. Башмакъ, азямъ, армякъ, зипунъ, чебыш, кафтанъ, очкуръ, шлыкъ, башлыкъ, колпакъ, клобукъ, тафъя, темлякъ — такі татарські назви різних предметів його одежі. Якщо, посварившись із товаришем, він почне лаятися, в його репертуарі неодмінно фігуруватиме дуракь, а якщо доведеться битися, в діло піде кулакь. Будучи правителем, він надягне на підсудного кандалы та покличе ката дати засудженому кнута. Будучи правителем, він збирає податки в казну, яку охороняє караулъ, і влаштовуватиме при дорогах станції, які назве ямами, і обслуговуватимуть їх ямщики. Нарешті, вставши з поштових саней, він заходить у кабакъ, який замінив древню російську корчму.
І всі ці слова азійського походження. Це, без сумніву, знаменно, хоча й стосується лише зовнішньої форми. Але значно важливіше те, що певний домішок монгольської крові сприяв такій швидкій і покірній асиміляції» [4, с. 109].
Згадайте гоніння ЦК КПРС і московською псевдонауковою елітою Олжаса Сулейменова, казахського поета, який посмів зазіхнути на святая святих — російську історичну міфологію, довівши запозичення російською мовою безлічі слів із тюркської групи мов. Але ж мислячій людині відомо: слово може прижитися в чужій мові тільки в тому випадку, якщо є його носії впродовж тривалого історичного періоду. При цьому слова з ворожого лексикону простий народ у побут аж так щедро не бере. Отже, ці слова жили в гущі народу. Вони живуть і донині, нагадуючи про минуле, хоче того чи ні московський істеблішмент
2
-
2
-
Слід відзначити ще одну очевидну істину: доріг, що з'єднували у XII столітті суздальську землю Моксель із землями Києва, практично не існувало. Усі землі між ними були вкриті дрімучими лісами й непрохідними болотами. Не було потреби наддніпрянським слов'янам втікати «за тридев'ять земель», щоб заховатися від печенігів, половців або монголо-татар, — навколо простиралися свої рідні ліси. І кочівники пересувалися по відкритій місцевості, забезпечуючи коней пашею. Ще М. М. Карамзін писав: «Татари не полюбляли воювати в зимовий час, без паші…» Рухалися вони зазвичай із півдня або сходу.
Лише вигнані з наділів князі та їхні дружини прямували на північний схід, прихоплюючи собі нові володіння, разом із фінськими племенами, що жили на тих землях. А з князьками йшли отці-місіонери, допомагаючи «зросійщувати» землю
Така правда. Про неї писав В. О. Ключевський: «…Великоруське плем'я… було наслідком нових різноманітних впливів… причому у краї, що лежав поза старою корінною Руссю і в XII ст. був більше інородницьким, ніж руським краєм… Фінські племена розташовувалися серед лісів і боліт центральної й північної Росії ще в той час, коли тут не було помітно жодних слідів присутності слов'ян» [5, с. 41].
Ще раніше цю думку висловив М. М. Карамзін: «… Жили тоді… Меря навколо Ростова й на озері Кле-щині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу;… Чудь в Естонії й на Схід до Ладозького озера; Нароватам, де Нарва;… Весь на Білоозері; Перм у названій так губернії;… Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи або змішалися з Росіянами…» [1, том 1, с. 45].
2
-
2
-
2
-
1
-
1
-
1
-
1
-
1
-
1
-
1