Comments by "Федор Федоров Поэт Писатель" (@user-du7rj3ls2e) on "Володимир Золкін. Для Обраних!" channel.

  1. Почав дивитися... Дуже цікава гостя, українською так гарно (для британки!) розмовляє. Дуже важливою справою займається ця прекрасна жінка!.. Велика подяка їй за підтримку нашої України і взагалі за глибоку небайдужість, і всіляких успіхів і благ їй у житті та діяльності!.. Дуже дякую пану Володимиру за його невтомну, дуже важливу працю на інформфронті!..
    83
  2. Вірші із Криму... (Героїчному Українському Народу і Героїчним Українським Воїнам присвячується…) Я серцем зараз з тими, хто в поході!.. Я серцем зараз з тими, хто в бою!.. І хоч я в – Українському Криму – знаходжусь, Я не – чекаю – Україну тут свою!.. Я – не чекаю, ні! – веду! – Її – рядками, Поезій Світлом вказую їй шлях… По кримській по землі ходжу Її кроками, Диханням дихаю Її в своїх віршах!.. Я кличу в них – Її! – Веду Її, підбиту, Але незламану, незламану! – ані на крихть! – Ані - на крихточку! - Душі Свободного Всесвіту Рабам «сво-збродним» не під силу підкорить!.. І я усім натхненням Творчої Свободи з вами – Із тими, хто вдень і вночі – «на Ви!», «на Ви!»… Із вами серцем я, мої Незламні, Несхитним словом! – із незламними-навік!.. Ні, це здається тільки вам, мої рідненькі, Що я – десь там, у «стіловИх» військах»… Десь там, у «мрієтворних силах» Неньки… Що я – не вершник, я – вірштант! – у цім «рос-Пеклі»… І що послань моїх «майбутнії» лелеки В’ють свої гнізда – не в покинутих містах!.. Ні! – це здається вам!.. Я був поетом-братом! – Із тими був, хто боронили «Коксохім», Хто «Азовсталь» тримали – самостратно!.. На Салтівці, коли Її розстрілювали «Градами», На тім жах-цвинтарі Ізюму – з безпорадними, - Я був, я був – із мирними і ратними!.. І творчість ця моя – суцільний Драмтеатр… І україномовний «твір», и русские «стихи»!.. І зараз! – там я!... я ходжу і плачу… По вулицях Авдіївки, яких давно нема… В примарнім місті я – вкрай-безпримарно плачу, Я – на зло ворогу – к вам – животвірно – «плачу»! – Живопишу – вкрай-відчайдушно! – вам на Вдачу Я твір за твором! Й вірю, й вірю: не дарма!.. Я не чекаю Перемогу: «Ось, невдовзі!»… Запас благих надій давно, давно! – ізжив… Вам лиш здається від початку й досі, Що за столом «застиг»! – Ні, з вами, Доленосні! Я з вами! – на крутій тяжкій дорозі… Свічу вам шлях, надгероїчні хлопці, Надгероїчнії дівчата! – У знемозі Тягну віз з вами я на зустріч Перемозі, Із всіх поетних, із остатньо-мрійних я – із «жил»!.. (25-26 квітня 2024 року, фінальна авторська редакція – 27 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава і низький уклін абсолютно кожному воїну Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка і пану Володимиру, і всій вашій прекрасній команді за яскраву, потужну, надважливу працю на благо нашої України!..
    62
  3. Я преклоняюсь перед Мужеством и Подвигом Украинских Защитников! Перед великим сопротивлением Украинского Народа! Слава всем Воинам Украинской Земли!.. Низкий поклон Вам, ребята!.. Эти мои стихи Вам, от всей души!.. Песня украинского воина Мы, украинцы - не о пафосных речах. Мы побеждаем не для календарной даты. Воюем за радушный свой очаг… За каждого собрата и солдата… И с первых дней нашествия орды Мы даже ненавидим благородно! Мы тем, что убиваем – не горды. Горды, что защищаем мы Свободу! Горды не лозунгами «С нами – Бог!», А истинно богоугодным делом! И каждый пишет общий эпилог Здесь своей кровью для слепого беспредела! Когда идём мы в необъятный бой, Мы твёрдо знаем нашу сверхзадачу! - И каждый миг мы жертвуем судьбой… И каждый миг в нас Украина плачет… И каждый миг мы на века должны… И каждый миг мы не имеем права, Ни ожиданье не оправдывать жены, Ни дочки в мирном городе забаву… Добиться мы должны, чтоб сын и внук Познали в жизни лишь одни прилёты – Прилёты птиц удачи! Счастья стук В гостеприимно приоткрытые ворота!.. Мы в бой идём не для смертоубийства, - За будущие города-сады! Чтоб сердце Солнышка могло радушно биться! Чтоб в мирном небе Солнцу порезвиться! И чтоб жовто-блакитний флаг ему светил! Чтоб вечно украинский флаг светил!.. (Май 2023 года) Автор: Фёдор Фёдоров, крымский поэт Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава ВСУ - Воинам Света Украины!.. Слава Україні і ЇЇ Героям!.. Слава Легиону, РДК и Сиббату - всем русским добровольцам, борющимся на стороне Добра с "коричневой чумой" 21 века!.. Велика подяка Володимиру і всій його прекрасній команді за продовження невтомної, надскладної, надважливої праці на благо нашої чарівної України!..
    49
  4. Послання до катів (Зовсім свіжі вірші із Криму… Присвячується усім загиблим і постраждалим Кривого Рогу, Харкова, Одеси, Кропивницького…а тепер ще і - Сум...) Ну що це за життя? – вже котрий рік за Темрявою бачить Темряву, і не встигати навіть - прозрівати… Ну що це за життя? – коли зі Смертю поруч винен жить, і з нею по улюблених містах ходить… Ну що це за життя? – Й вдень і вночі то наяву, то в пам’яті своєй – завали розривати... І самий час коли – суцільний похорон… Й майбутній час коли – cуцільний страх годин… Ми хочем жить!.. Ми хочем жить – весь час!.. А ви - всяк час - бажаєте нас - хоронити!.. От знов сльозами страшними залилися Одеса, Кропивницький. Харків, Кривий Ріг – ущерть… Але той Праведною Зливой наших украй-вільних сліз плюємо – відчай-гАряче! - у ваші «хворі квіти»… І гідно жить, на повну жить продовжуємо ми - й такеє! випавше на доленьку життя, вірніше, - життєсмерть!.. Я так не лЮблю, а, вірніше, боляче-не хочу повсяк-час про цей – жахливий жах – писати… І водночАс все серце пламеніє - Отуди кудись - набАтним нАбатом і "дзвін"-баладами кричать… І все так хочеться мені, щоб кожну праведную букву чули всі неназвані «кремлівські адресати! – Що ви вже не страшеннні крово-жЕрці, крово-мЕрці ви давно, лиш злії бельма владні витріщать!.. І я одне-однісіньке до вас лиш хочу докричать! – що я для вас не хочу нашой (праведної!!) болі! – Бо то для вас й занадто мало, і занадто – високопочесно! – вільних, гідних біль ділить! – Я вам бажаю , щоби й після вашого іздоху у якомусь дикому, скаженому, кровавому футболі Так само грались - вашими серцями! – сатанята в Пеклищі – вовіки-вічні, зранку і до ночі, кожну мить!.. (вдень 3 квітня, вдень 4 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Мої співчуття із Криму - Сумам... Усім постраждалим бажаю неодмінно вижити і скоріше одужати!.. Усім загиблим, особливо діточкам - Царстве Небесне, земля пухом і вічна, світла пам'ять... Як цей "міротворець" заїхав до Білого дому, путін майже кожного дня вбиває мирних людей по всій Україні... Все більше ловлю себе на думці: "А може в них і справді негласний договір склонити таким жахіттям Україну до капітуляції?"... Жах, і - тільки... Співчуваю цій нещасній жінці... Дуже добре, що вона вдома, в Україні і все закінчилося добре... Бажаю усього найкращого їй - в майбутньому житті!.. Російське "правосуддя" не дай Боже нікому випробувати на собі... Велика подяка Володимиру і всій його прекрасній команді - за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    41
  5. Вірші із Криму... (Героїчному Українському Народу і Героїчним Українським Воїнам присвячується…) Я серцем зараз з тими, хто в поході!.. Я серцем зараз з тими, хто в бою!.. І хоч я в – Українському Криму – знаходжусь, Я не – чекаю – Україну тут свою!.. Я – не чекаю, ні! – веду! – Її – рядками, Поезій Світлом вказую їй шлях… По кримській по землі ходжу Її кроками, Диханням дихаю Її в своїх віршах!.. Я кличу в них – Її! – Веду Її, підбиту, Але незламану, незламану! – ані на крихть! – Ані - на крихточку! - Душі Свободного Всесвіту Рабам «сво-збродним» не під силу підкорить!.. І я усім натхненням Творчої Свободи з вами – Із тими, хто вдень і вночі – «на Ви!», «на Ви!»… Із вами серцем я, мої Незламні, Несхитним словом! – із незламними-навік!.. Ні, це здається тільки вам, мої рідненькі, Що я – десь там, у «стіловИх» військах»… Десь там, у «мрієтворних силах» Неньки… Що я – не вершник, я – вірштант! – у цім «рос-Пеклі»… І що послань моїх «майбутнії» лелеки В’ють свої гнізда – не в покинутих містах!.. Ні! – це здається вам!.. Я був поетом-братом! – Із тими був, хто боронили «Коксохім», Хто «Азовсталь» тримали – самостратно!.. На Салтівці, коли Її розстрілювали «Градами», На тім жах-цвинтарі Ізюму – з безпорадними, - Я був, я був – із мирними і ратними!.. І творчість ця моя – суцільний Драмтеатр… І україномовний «твір», и русские «стихи»!.. І зараз! – там я!... я ходжу і плачу… По вулицях Авдіївки, яких давно нема… В примарнім місті я – вкрай-безпримарно плачу, Я – на зло ворогу – к вам – животвірно – «плачу»! – Живопишу – вкрай-відчайдушно! – вам на Вдачу Я твір за твором! Й вірю, й вірю: не дарма!.. Я не чекаю Перемогу: «Ось, невдовзі!»… Запас благих надій давно, давно! – ізжив… Вам лиш здається від початку й досі, Що за столом «застиг»! – Ні, з вами, Доленосні! Я з вами! – на крутій тяжкій дорозі… Свічу вам шлях, надгероїчні хлопці, Надгероїчнії дівчата! – У знемозі Тягну віз з вами я на зустріч Перемозі, Із всіх поетних, із остатньо-мрійних я – із «жил»!.. (25-26 квітня 2024 року, фінальна авторська редакція – 27 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава і низький уклін бійцям "Артану" і абсолютно кожному воїну Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка і Володимиру Золкіну, і всій вашій прекрасній команді за яскраву, потужну, надважливу працю на благо нашої України!..
    36
  6. Фронти стоять... (Вірші із з Криму! Коханій Україні!) Фронти стоять… Надії тануть, тануть… Майбутнє наше, що ти скажеш нам нове?! – Одне… лише одне – повинні тягнути Тягар одвічний за новітні «таргети», Повинні битись ми! – за наше найнове!.. І ми б’ємось, ми вірим крізь Зневірність, Крізь всю Звериність зневірюшних завірюх… Фронти стоять… І в кожній миті –Вічність… І в кожнім серці – холоднюча січність… І в кожній пам’яті – той Лютий ще не скінчивсь, - Лише пухлиною болючою набух… Фронти стоять… Але – ми всі на фронті, І серце кожного вкраїнця – дзвін бійця! Ні крапельки парадності, ні фронди! – Вершимо Всесвіту ми несусвітні оборони - Від Воїна-Захисника і до Кравця! Від Лікаря до Кухаря! – Турботі Нема кінця, немає вихідних!.. Фронти стоять… Але – чинять супротив! Жінки чекають… Та й в чеканні – Подвиг! У кожному чеканні – бій з Безоднею… У кожному чеканні – дві Війни!.. Фронти стоять… Але всі-всі на фронті… Пожежник, слюсар, журналіст, піїт… Ми боремось за – наші! – кровні горизонти, Виборюємо дітям – нашим! – колискове Сонце… Виборюєм Майбутньому – Майбутній Світ!.. Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Ці вірші були написані мною 25 січня, в знакову для мене дату, в день народження мого улюбленого поета і головного Вчителя у поезії - Володимира Висоцького... Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава і низький уклін абсолютно кожному воїну Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка і пану Володимиру, і всій вашій прекрасній команді за яскраву, потужну, надважливу працю на благо нашої України!..
    34
  7. Посвящение Женскому Мужеству (Руслане Данилкиной, 19-летней военнослужащей ВСУ из Одессы, с глубоким уважением и низким поклоном!) (Стихи написаны по мотивам интервью Русланы Данилкиной Дмитрию Гордону) Кто сказал, что мужчины не плачут?! Я не плакал… Рыдал… Я - душою! - ревел... Когда ясно в глазах ваших видел, что значит Ненасытно-кровавый, слепой беспредел… Что пред подвигом вашим предстать на коленях?! - Я всей сутью своей преклоняюсь пред ним! - И желая скорейшего выздоровленья, Я хочу для Вас чуда: чтоб был невредим Весь ваш Трепетный Дух с редким Мужеством вашим... Уцелела б нога, что, на почве родной Потрясающе крепко в ваш возраст восставши, Была резко обрублена "братской роднёй"!.. Вы не можете дальше бороться за дом ваш… За фантомною болью померкнул и враг!.. Благородную поступь подбили наотмашь… Но её не затмить пеленой вражьих врак! Враг, пойми эта девочка родом из гордой Одессы!.. Пел Утёсов тот город и видел во сне.. Но во сне не увидеть - подвиг РУси чудесный!! - И войну, рука об руку шедшую с ней… Разве смог бы великий певец нам поверить, Что возможен такой изуверский кошмар?! Чем жестокость надменную эту измерить, Что вперёд не способна вертеть земной шар?.. Нет! Земля – это детище чистого сердца! – И Руслана Данилкина, и Жанна д’Арк, Только-только окончилось детство, Понесли свои жизни вечной Родине в дар!.. Она волю явила, чтоб вольно сияла Украина – наследница бравой Сечи! – «Шовинисты, Украйна славна не борщом и не салом – Хлебосольно-искренним взглядом отважных дивчин!!». В ваших взглядах, Руслана – горечь страждущей правды, - Хоть убей, озлобления нет капли в них! А в душе - Перемоге Будущей рады!.. Вас не в силах отчаянье прошлым пленить!.. Вместе с будущим Вы! Слава - Вы - Украины! Хоть и Память в ночи часто всё ж навещает, И стоит у постели - хирургом бессильным, И ничтожный, но – важный! - процент обещает… Вам всё снятся «салюты» над мирным Херсоном - Снится свинской потехи угар… Что Вы мчитесь на «скорой» с Безразличностью сонной… Рядом - Болью ожившей - неживая нога… Вы всё рвётесь на фронт, понимая, конечно, Что ваш чистый порыв ныне крыльев лишён… Служба тоже зияет – фантомом кромешным!.. Но… немыслимой верой ваш путь защищён! Никуда Вам от Божьей защиты ни деться, Ведь для Родины ваш - безграничен – порыв!.. Ваш порыв!.. - Нет прощанья достойнее с детством! И на сердце моём он – бессмертный нарыв… Кто сказал, что мужчины не плачут?! – А я плакал, и праведных слёз не стыжусь! И стихи эти Вам я пишу на удачу, Не словами – слезами извёрнутых чувств! Не скупою мужскою слезою, а щедрой Благодарность свою на бумагу излил… Пусть иссякнут мои все душевные недра, Лишь бы Бог Вас всегда неизменно хранил! Вместе с будущим Вы! Слава - Вы - Украины! Як без Слави живої Перемогу стрiчать? Но хочу я не только, чтоб Вы невредимы Оставались отныне, и в ваших речах Было больше поводов для оптимизма, - Всей душою желаю, чтоб с этой Войной Рука об руку больше не идти Вам по жизни! - Пусть покинет скорее она край наш родной! Пусть изгинет Погибель! Нехай квiтнуть люди!.. Я бажаю Вам – чуєте?! – на мовах двох! - За Ваш Подвиг чудесный - бессмертным чудом Чтобы шла рядом с Вами Весна! Так хочу я Видеть вечнозелёной ширь ваших дорог! Автор: Фёдор Фёдоров, крымский поэт. Стихи созданы в апреле 2023 года. Я преклоняюсь перед Подвигом этой Девушки. Настоящей Героини! Так же, как и перед подвигом абсолютно каждого Украинского Воина, защищающего нашу Землю от бесчеловечных оккупантов. Но Руслана - героиня вдвойне, потому что она - всего лишь 18-летняя(!) девушка(!), которая добровольно ушла защищать свою Родину, сумела освоить работу связистки и добросовестно выполняла свой долг перед Родиной, пока оккупанты не лишили её ноги в нещадно обстреливаемом Херсоне. Я пересмотрел Её интервью Дмитрию Гордону несколько раз, и все разы я плакал… Это невозможно слушать без слёз… Я поражаюсь удивительной Силе Духа этой юной хрупкой девушки!.. Она стала лично для меня Символом Украинского Сопротивления, Свободы и Светлой Красоты Украины и Её Героического Народа!.. История Русланы произвела на меня абсолютно неизгладимое впечатление, очень глубоко тронула, и я, крымский поэт, написал Ей эти стихи. Работа над ними была очень сложной, долгой, кропотливой, велась в несколько подходов. Долго редактировал, дорабатывал произведение. Многократно делился ими к комментариях и получил тысячи потрясающих отзывов от украинских людей. Но особенно я был рад тому, что стихотворение глубоко тронуло саму Руслану. Ещё раз сердечно благодарю добрую женщину под ником anita.os, которая донесла до героини моё произведение после многочисленных просьб. После очень долгого перерыва почему-то решил сегодня снова выложить эти стихи у Золкина. Наверно, потому, что очень много есть достойнейших украинцев (и двже не важно, кто они - этнически), а есть предатели своей Родины (и, к сожалению, среди них - очень много этнических украинцев...)...
    26
  8. Новые стихи из Крыма!.. Ох, как же весь мирок сегодня-то - перекорёжен!.. Да и в рассудке здравом трудно уберечь «феншуй»! – Заехал в Белый дом один «лихой» картёжник, А кто-то думал: «миротворец» и «решун»!.. Посредь Европы – українськії міста – эреф стирает с карты… Детишек! убивают… двигают по роддомам – катком!.. Ну а семидесятилетнее «дитё» себе играет в карты, С ещё одним таким же – облысевшим! стариком!.. На старости годов затеял дон – сплошной масштабный покер… Иль всем раскладывает свой невыгодный – ни для кого! – пасьянс?.. А на агрессии, на жертвы, на «людишек» - деду покер! – Чего разрушено, того уж, мол, ни склеите, «пацан-с!»… Или – в «переводного дурака» - решил он игрануть с – Зеленским? – Мол, «клоун клоуном»! – на «крайнего» отличный кандидат! – Вот только истых! клоунов двоих – Артист «больших кварталов»! - слал за лесом!.. В отличии от вас, «великих», он народу своему – не «каннибал»!.. Так много было на Земле ждунов тех «адов» - «от-донАльдных»! – Вот и дождались – в адрес жертв безвинных – «адских» слов!... А ссориться с дружком, партнёром по игре, - да нафиг, пАрдон, надо! – Есть, кого вЫделать «диктаторишкой», да и – отпущения козлом!.. Глагольцем лживым жёг «миритель» - огненно! – да весь и вЫтлел! – За месяц с лишним изошёл на «вату» - дутый лев!.. А наш Владимир – гетман Истинной! Руси – нанёс нежданный выстрел… И вскрылся трамп – пам-пам! - что вся политика его есть чистый блеф!.. А он не в карты в ваш – Игральный Кабинет – играть приехал! – Ему – не до игрушек!.. Кровью заливается его - Країна – каждый день! – И нафиг надо, между нами, слушать в Белом доме «кремлерати» «эхо»!.. И нафиг надо проиграть ему - народ свой! - «между дел»!.. Меж – ваших! дел… «Давай по-доброму! – На стол скинь всю страну-то!»… «Нет у тебя хороших карт, Володя! – Всё, мирдец!»… Но наш-то президент, в отличии от некоторых он – не «трампанутый»!.. Да и вообще, не «президент костюмный» там «трамсЫ» попутал! – Военный лидер, справжній громадЯнин, украинский сын, муж и отец!.. А вы, два злобных клоуна, вы на друг дружку «сбрасывайте бомбы»! – Лестно!.. Ресурсы – ваши! – разбазаривайте! – за свой буйный и «бубновый» интерес!.. Но знайте, есть ещё один – над всеми вами – миротворец – Бог Небесный! – И чтой-то мне подсказывает навернЯк! – Он! нынче – за Зеленского! – За наш народ в его лице, что в одиночку третий год бьёт – «рос»-агрессора!.. Ну а пока что, господа, - мастЕй и фарту! – нет резона прерывать "игривый" ваш процесс!.. Ну а в «тайм-аутах» пускай два злобных клоуна в бессильном гневе что-то нам бурОвят! – И «переигрывают»… перекраивают! на своих картишках – прям весь мир!.. За – наши! – «западные» ценности мы, украинцы, столь пролИли – благородной!! – крови, Что мы и дальше – за свою Свободу ляжем – мирозданно-крепкими!! - костьми!.. (1-2 марта) Автор: Фёдор Фёдоров, крымский поэт. Текст содержит окказионализмы.
    25
  9. Лист з-під Авдіївки (Вірші із Криму ! Коханій Україні!) Пишу тобі, кохана, з-під Авдіївки, - Тут артилерія гуркоче всю добу… «Годину тихую» комбат нам ледве виділив, А я годину сну – для тебе! – наздобув… Неначе сон, цей лист крихкий з Авдіївки, Неначе сон, твоя надієчка в очах, Надійно-люблячий твій погляд, сум замріяний, Незламна віронька - яскравенька свіча… І от пишу тобі з «запеклої» Авдіївки… Пишу тобі у цей – надзламний! – час… Весь час тут треба діять… діять… діяти… Немає – миттєчка! – згадати, любі, вас… Хоч тіні посмішок Катрусі і Ганнусі… Коли усі дитячі посмішки – в суцільнішій Тіні! – У цьому існуванні – Землетрусі, У цій виснажливій, - ізснажливій! – Війні!.. Коли – суцільніше Хмарище – над країною, Коль будь-який час – навіки-вічний час, - Пишу тобі, кохана, «солов’їною» – Любові мовою, що викохала нас!.. Пишу тобі із – нашої! – Авдіївки, Пишу тобі я з – Української Землі! – Хоч не гуркоче Голуб Мира ні єдиний нам, Лиш артилерія – і гуркотає, и гримлить!.. Пишу тобі... а це здається – дивоньком! - Я, пильний, в темряві, у попелі й пилу, Пишу тобі з – примарної! – Авдіівки, Але – самим Життям! – тобі пишу… Пишу, здається, з України – в Україну, я, - Із «вічній» темряви – у Вічність, я пишу… І якщо з братством залишу – на час – Авдіївку, Навік! - упевнена душа, - не залишу!.. Тому пишу тобі, кохана, в Буревіїще, Цього бурливо-мрійного листа, Бо тільки віронька твоя мене тут гріє ще, - Й твоя Надзламная Надхненая Краса!.. Я повернусь! Обов’язково! – Наші дітки Хай дочекаються! - Настане наша Мить!.. Пишу я вам, мої кохані дівоньки, Цього листа з – за-пеклої! – Авдіївки, Де артилерія – гримлить, гримлить, гримлить… (Вірші створені в ніч з 25 на 26 лютого, фінальна авторська редакція – 26 лютого 2024 року) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Багато людей із України думають, що ці вірші написав військовий... Це дуже приємно мені як автору, що я настільки правдиво пережив у душі ті обставини, про які пишу... Але ні - я просто цивільна людина, поет, що близько до серця сприймає горе свого народу, багато передивився матеріалів, інтерв'ю з військовими, і проживаю їх почуття часто, немов свої, і тому, мабуть, так точно і правдоподібно описую це у своїй творчості... Спасибі від усієї душі вам, люди, за такі приємні, прекрасні, зворушливі, почесні коментарі, на жаль, не завжди виходить відповісти кожному... Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава ВСУ - Воинам Света Украины!.. Слава Україні і ЇЇ Героям!.. Слава Легиону, РДК и Сиббату - всем русским добровольцам, борющимся на стороне Добра с "коричневой чумой" 21 века!.. Велика подяка Володимиру і всій його прекрасній команді за продовження невтомної, надскладної, надважливої праці на благо нашої чарівної України!..
    24
  10. Из заметок прохожего (Новые стихи из Крыма! Любимой Украине!) В изувешенном, заневзрачненном граде моём Вместо «деда» повесили «орка»… Как на сердце опять - занавешенно-горько… Всё затерянно-призрачней бедный мой дом!.. Всё тесней и тесней вольнолюбненькой Песне… А под «орком» надписка: «Победа – за нами!»... Нет, уж лучше – «уныло-нахалья» - фашистского знамени Ветеран настоящий! - хоть искрашенный – «победобесьем»!.. На – заборищах! – бывших приличных заборах – «С Днём Победы!» - весь год!! - или «Слава России»... Хаты, тачки, и – рожи! - красны, белы и сини!.. За какой же бежать мне отсюда за город?!.. Прорашистские Крыма свихнуты с ума… но! – ПроукрАинский каждый – тоже, как в темноте… Будто молиться, ждёт и молчит – в свою тень… И так будущее «наших» крымчан – про-туманно!.. Но плюю я так - патриот-чаянно! - в это «несметие» «свастик»!! И мечтаю: скорее, скорее те буковки «зю» бы Припечатали вбитые – нАвечно! – наши «тризубы», Прапор Чести чтоб «взмыл» вместо тряпок их – "власовских"!.. Вместо «вежливых лЮдей» чтобы - справжні Герої! Вместо cерости – всюдной! – томительно-сонной, - Лишь - Краса Українок і Вкраїнськеє Сонце – Здесь – яскраво! - сводили с ума нас порою!.. И всё снится – изночно, как мне чьи-то тёплые руки пошили Вышиванку, заместо носимых – извечно - мной русских» рубах!.. И что вольный мой стих наконец-то впадает ни в - стол, и ни в – страх, А в – днепровские вольно-могучие шири!.. (24 июля 2024 года. Автор: Фёдор Фёдоров, крымский поэт. Текст содержит авторские окказионализмы. Розумію, що канал - україномовний, але пишу на обох мовах, і просто ці вірші - не про "показуху", а про реальні почуття у оккупації "русским миром"!.. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі і нульових втрат на усіх напрямках, особливо - на Курщині і під Покровськом! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Недюжинной Удачи, нулевых потерь и серьёзных результатов ВСУ в Курской области, и - дальнейших долгожданных Побед!.. Велика подяка пану Володимиру Золкіну, і всій його прекрасній команді за яскраву, потужну, надважливу працю на благо нашої України!.. Вітаю усіх з Днем Соборності України!..
    21
  11. Лист з-під Авдіївки (Вірші із Криму ! Коханій Україні!) Пишу тобі, кохана, з-під Авдіївки, - Тут артилерія гуркоче всю добу… «Годину тихую» комбат нам ледве виділив, А я годину сну – для тебе! – наздобув… Неначе сон, цей лист крихкий з Авдіївки, Неначе сон, твоя надієчка в очах, Надійно-люблячий твій погляд, сум замріяний, Незламна віронька - яскравенька свіча… І от пишу тобі з «запеклої» Авдіївки… Пишу тобі у цей – надзламний! – час… Весь час тут треба діять… діять… діяти… Немає – миттєчка! – згадати, любі, вас… Хоч тіні посмішок Катрусі і Ганнусі… Коли усі дитячі посмішки – в суцільнішій Тіні! – У цьому існуванні – Землетрусі, У цій виснажливій, - ізснажливій! – Війні!.. Коли – суцільніше Хмарище – над країною, Коль будь-який час – навіки-вічний час, - Пишу тобі, кохана, «солов’їною» – Любові мовою, що викохала нас!.. Пишу тобі із – нашої! – Авдіївки, Пишу тобі я з – Української Землі! – Хоч не гуркоче Голуб Мира ні єдиний нам, Лиш артилерія – і гуркотає, и гримлить!.. Пишу тобі... а це здається – дивоньком! - Я, пильний, в темряві, у попелі й пилу, Пишу тобі з – примарної! – Авдіівки, Але – самим Життям! – тобі пишу… Пишу, здається, з України – в Україну, я, - Із «вічній» темряви – у Вічність, я пишу… І якщо з братством залишу – на час – Авдіївку, Навік! - упевнена душа, - не залишу!.. Тому пишу тобі, кохана, в Буревіїще, Цього бурливо-мрійного листа, Бо тільки віронька твоя мене тут гріє ще, - Й твоя Надзламная Надхненая Краса!.. Я повернусь! Обов’язково! – Наші дітки Хай дочекаються! - Настане наша Мить!.. Пишу я вам, мої кохані дівоньки, Цього листа з – за-пеклої! – Авдіївки, Де артилерія – гримлить, гримлить, гримлить… (Вірші створені в ніч з 25 на 26 лютого, фінальна авторська редакція – 26 лютого 2024 року) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Багато людей із України думають, що ці вірші написав військовий... Це дуже приємно мені як автору, що я настільки правдиво пережив у душі ті обставини, про які пишу... Але ні - я просто цивільна людина, поет, що близько до серця сприймає горе свого народу, багато передивився матеріалів, інтерв'ю з військовими, і проживаю їх почуття часто, немов свої, і тому, мабуть, так точно і правдоподібно описую це у своїй творчості... Спасибі від усієї душі вам, люди, за такі приємні, прекрасні, зворушливі, почесні коментарі, на жаль, не завжди виходить відповісти кожному... Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Широ вітаю з повернення із рашистського пекла - кожного нашого полоненого!.. Низький уклін - абсолютно кожному бійцю Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка і Володимиру Золкіну, і всій вашій прекрасній команді за яскраву, потужну, надважливу працю на благо нашої України!.. Особлива подяка - за неймовірного гостя, справжнбого Героя!.. Особлива подяка - за інтерв'ю з полоненими, за ці надважливі відеосвідчення нелюдських злочинів росіян!..
    21
  12. Загубилося серце… (Зовсім нові вірші із Криму...) Загубилося серце моє – десь в нескоренім Києві першопрестольнім… Десь над вільною – простір-безОглядней! ДнІпра згубилось… Десь у гірких рядках «Кобзаря», у його незавершенім стоні… Десь – в безодні Вкраїнської Пісні, в крізь-Тьмарно-співочих глибинах!.. Десь в безодні боїв загубилося серце моє, у пилюці… У пекельнім диму десь… гартується, пеклиться! – для знов-пекельних димів… Загубилося серед відважних бійцівських cердець і сердЕньок матусиних, Що відважно тримаються, стійко чекають додому Синів… Загубилося серце… в безсонних очах?.. чи – за столиком біля віконця?.. чи – «фронті» – своєму?.. Й розгубилася творчість - від серця! - cердешна моя… перед Мужністю наших ЗахІсниць і Вдів… Й… розг(р)убилося! - серце моє чоловіче пред тими – Очима, повними Сльоз Непоемних… Отих Сльоз – життєтвірних! – розтаяло й тане сердЕнько в дивах чаро-Дів!.. Тане… гУбне… під Течієй Горя, і тоне! в віршах – невимОвних… Все віршечки, віршЕчки черпа… Та не тоне! від них – «НевичЕрпність»!.. Невичерпністю Горя Каховського, гублячись, серце моє Украй-з- Море – не, На якусь невимірнУ Горерлу! – кинуто Хвилей НастУпу Нікчемності!.. Моє серце – якась висота під Бахмутом, Авдіївкой, Часовим Яром і тощо… Що не може росія забрати – навік, але й Україна – ще трішки! – остАточно взяти… Моє серце - це рОзрив-серце якесь, що в Бучанськім погромі – розтрощено… Моє серце – це хрест цвинтарів неосяжних, Безхрестя безмірного – від супостатів… Навіть в – ріднім! Криму – воно губиться… у рашистськім полоні, на «острові»… Моє серце – тепер «острівець»… cеред тисяч безлюдяних, а може і - бЕзлюдних! – душ… «П’ятий острів» повинен шукати на рідній землі, й – українським апострофом! – Тут біль Серця мого заважає воланням оркІв все ж зливатись - в Єдиний Смерть-Туш!.. І все губиться… серце моє… рідний Крим так й не змігши знайти – у Криму! у рідненькім… Все вкрай-губиться – в сЕрцях друзів близьких… ну а може – у їхнім Безсерді пала?!.. Й найближчії руки в - найглибшую Прірву! – з’єдналися для моєй Неньки… І між нами постала Одеса, потрібна так «русскому сердцу» навіщось – «дотла!»... Так тонуло те серце моє в прірві сльоз – сльоз-перлин юної одеситки*… І «ховалося» втішно воно – у «Перлині у моря», яку відстояли – такі ж! – героїні й герої - навІк! – В, Слава Богу, - Вкраїнських! - ховалося серце притульно, - в безцінних примітках: У перлинних садах і «Софіївки», й Олександрії», і в «асканІйських» розквіттях «ПЕрлин»-квіток… В колисці «перлинної» волі, що Бог «Запоріжжям» нарік!.. І ховалося серце в безкрайнюю Скрізь, і тому скрізь губилось, усюди! – втрачалось… Ну а ворог «пелЮстки» йому дарував… серце – дорозривав… на ГоргОрі – дорозпинав! Просто страчувалось! сердЕнько – в дніпрянах, херсонцях, авдіївцях і полтавчанах… У Ізюмі, в Чернігові, в Харкові, у Маріуполі, в Сумах – у Сумах Суцільних – «руський» страчав Світ Його з ліку Землі! – у суцільних Болях – тих рядків вічно-бЕзвісних, вічно-«начасних»… В перекреслених і перекривавлених! вІршах я серце – навік-залишАв!.. Я загУблював серце моє у крокАх Перемоги, крокАх – безсумнівних, крокАх - неминучих… Уповільнених нині, у – ледве помітних, теж у загублених дещо – крокАх… Я загублювая серце десь у дівочих очах – завзятущо-квітучих, у віщо-блискучих, В візеруночках їх вишиванкових, тих– дивовижних на диво! – я серцем – пропав!.. У тих диво-Світах, і у диво-Світанках тих творчих Світів загубилося серце – те ненароком-світанне!.. І у Світязя світлих глибинах, у чистій, криштальній його – животворній! - воді… І з отих українських прозорих глибин, знаю - Вітязем нОвим – те серце повстане, Те, що поки незриме і мною самим! – як й з сердечних Глибин НововітязІв статних Повстає найсердечніша, найвідвертіша лірика – з тих Сердець Надгероїв- Воїв!.. Ввік-залишилось серце моє… там, в нескоренім "Серці", у Києві першопрестольнім… Загубилось – у снах золотих… у якихось – софіївських! - снах… Загубилось в тарасовім стоні віків – в тім, на жаль, незавершенім стоні… Але!.. лють їх ворожа не знає, що стон той в нас Піснею зветься – «исконной»!.. І – знайдЕться, знайдЕться! – знов серце моє – в тих Просторих й Прозорих СпівАх!.. (Ввечері 2 грудня, в ніч з 2 на 3 грудня 2024 року, фінальна авторська редакція – 25-26 січня 2025 року) Автор: Федір Федоров. Текст містить багато оказіоналізмів. Радий представити вашій увазі, мої дорогі співвітчизники ці мої нові вірші, які були одною з найдовших, з найскладніших моїх поетичних робіт, адресованих моїй рідній країні під час цієї страшенної Біди… У цьому творі втілено дуже багато різноманітних почуттів, відчуттів, вражень, роздумів, переживань… І в сюжетній і підспудній основі його лежить сумбурність, своєрідний «потік свідомості», дуже стрімка, калейдоскопічна зміна образів… І такий спосіб написання, побудування твору, спосіб відображення дійсності, на мою думку, найбільш вірно і точно виражає приголомшливу неспокійність, сумбурність, «буревісність» нашого часу… *»Юна одеситка» – мова йде про Руслану Данілкіну, військову Збройних Сил України, якій я присвячував свої вірші «Посвящение Женскому Мужеству», юну героїню, яка в 17 років пішла добровільно на фронт і лишилася ноги внаслідок бомбардування міста Херсон окупантами…
    20
  13. Вірші із Криму... (Героїчному Українському Народу і Героїчним Українським Воїнам присвячується…) Я серцем зараз з тими, хто в поході!.. Я серцем зараз з тими, хто в бою!.. І хоч я в – Українському Криму – знаходжусь, Я не – чекаю – Україну тут свою!.. Я – не чекаю, ні! – веду! – Її – рядками, Поезій Світлом вказую їй шлях… По кримській по землі ходжу Її кроками, Диханням дихаю Її в своїх віршах!.. Я кличу в них – Її! – Веду Її, підбиту, Але незламану, незламану! – ані на крихть! – Ані - на крихточку! - Душі Свободного Всесвіту Рабам «сво-збродним» не під силу підкорить!.. І я усім натхненням Творчої Свободи з вами – Із тими, хто вдень і вночі – «на Ви!», «на Ви!»… Із вами серцем я, мої Незламні, Несхитним словом! – із незламними-навік!.. Ні, це здається тільки вам, мої рідненькі, Що я – десь там, у «стіловИх» військах»… Десь там, у «мрієтворних силах» Неньки… Що я – не вершник, я – вірштант! – у цім «рос-Пеклі»… І що послань моїх «майбутнії» лелеки В’ють свої гнізда – не в покинутих містах!.. Ні! – це здається вам!.. Я був поетом-братом! – Із тими був, хто боронили «Коксохім», Хто «Азовсталь» тримали – самостратно!.. На Салтівці, коли Її розстрілювали «Градами», На тім жах-цвинтарі Ізюму – з безпорадними, - Я був, я був – із мирними і ратними!.. І творчість ця моя – суцільний Драмтеатр… І україномовний «твір», и русские «стихи»!.. І зараз! – там я!... я ходжу і плачу… По вулицях Авдіївки, яких давно нема… В примарнім місті я – вкрай-безпримарно плачу, Я – на зло ворогу – к вам – животвірно – «плачу»! – Живопишу – вкрай-відчайдушно! – вам на Вдачу Я твір за твором! Й вірю, й вірю: не дарма!.. Я не чекаю Перемогу: «Ось, невдовзі!»… Запас благих надій давно, давно! – ізжив… Вам лиш здається від початку й досі, Що за столом «застиг»! – Ні, з вами, Доленосні! Я з вами! – на крутій тяжкій дорозі… Свічу вам шлях, надгероїчні хлопці, Надгероїчнії дівчата! – У знемозі Тягну віз з вами я на зустріч Перемозі, Із всіх поетних, із остатньо-мрійних я – із «жил»!.. (25-26 квітня 2024 року, фінальна авторська редакція – 27 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захисникам і Захиссницям Господньої Допомоги, Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава і уклін Олексію Новікову і в його лиці абсолютно кожному воїну Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас і нашу свободу!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка Володимиру, Дарині, Альоні і всій-всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    19
  14. Воспоминания о Майдане, или Благодарность Светлому Прошлому (Совсем новые стихи из Крыма! Любимой Украине!) Я слишком поздно понял уникальную Красу – Вкраїнського Майдана, Я слишком поздно ощутил в себе ту – Незалежної – Cвободу, Что заронила зёрнышко – незримо-трогательное – в меня, в младые годы, И осияньичком каким-то – воленравным! – прикоснулась к памяти - ясноприданно!.. Но я забыл, но я - зажил, засуетил, казалось, тот, едва заметный, - Ожиг!.. Я будто бы под гнётом «вандалистских» горе-лет то семя буревестья В себе похоронил… Но «беркутов» - безбожные! - разрыв-деяния навек-воскресли Там где-то, во глубинах Гнева Затаённого, что в строках Будущего - Ожил!.. В моей корилике подспудной против - той жестокости – «корридно»-беззазренной, Презренной той Борьбы с своим народом – с неподвластной! – Нацией своею… Я слишком поздно понял, за какую – Божию! – Свободу отієй Вкраїнською Сім’єю Народ стоял наш! – И какие животворные и кровнотворные - Там - зёрна зрели!.. СупрОтив-зёрнышко моё взросло и расцвело – негаданным, майданно!-пышным цветом! - «Политое» нещадно Лютим Огненным Огнём, взошло так – буревсходно!.. И лишь тогда услышал я всю Мощь Неубиенную тех скорбных голосов Небесной Сотни, И лишь тогда их вечноскорбность – вічноскарбністю! – я на – «майданну»! мову – перевёл поэтно!.. Вновь предо мною Память разлилась Светлолиричным Морем – Морем Гідності! – и пОлны Мои предчувственно-шампанские «бокалы» тех «рискованных» стихов! – Победною Вкраїнськой Волей!.. И те глаголы, мною выстраданные в Крыму, так жгут сердца не от «границ с конвоем», Они покрышками народного протеста - пламенеют – от кордонов с «россами» и до кордонов с Польшей!.. И по сей день! я узреваю в том волнении, казалось бы сердешних! тех людей –Дух «волнорезный»!.. Не толпища, не полчища, не сонмища там были – Личности! - Дух Личностный Сердець Їх – Глибких... Какие расцветали там тогда, на просветлённых лицах тех – исконно-европейские улыбки, Там – Оновлённая! - Свобода всей Европы - осияла! – Вены, Лондоны, Парижы, Бухаресты!.. Узри, занеженная ты Европа - Ново-Колыбель свою! Ну а зане свою – же(н)стокость!.. И ты пойми, что наш Майдан – Ново-Фундамент Твой! – Как можно-то от Сердца сторониться?!.. И ты, россия, осознай, чтоб обрести тебе – себя, или хотя бы – просто сохраниться: "Величие твоё – не в том, чтоб отрицать – высокомерненько! - Майдан – до самого самоубийства, А велико-послушно вслушаться – в Великий Воли Зов, в тот Украй-Вільний Спів Высокостойкий!.." Но рабский твой народ, как ладана, боится той Бесстрашной Песни! – «Сгинь, Освобожденье!»... «Паситесь же (не) мирные народы!», как великий Пушкин ваш (не) завещал… Так трепыхались, чтоб Тихоненького Океана Несвободы – пресыхающего, упаси Господь, не поглощал Бурноживой «малесенький» поток Майданового Моря! – Им «подтопленный» давно, никак не замечал Того, казалось бы, далёко-внутреннего Моря «ОкраИны» - ненавистной, наважденной! Его БОИТЕСЬ вы!.. И потому-то так истошно вас боятся – СВЕТЛОБУДУЩНЫЕ! – все года… Хотите бесприданным сделать вы весь мир вокруг, а мы – ясноприданным! – Я слишком поздно понял – Унікальну, Особливо-ЧарівнУ Красу Вкраїнського Майдану… Но… слишком вызарилась! оттого моя строка – тієй Красою – слишком навсегда!.. (Стихи созданы 17-18 декабря 2024 года, финальная авторская редакция - 3 января 2025 года) Автор: Фёдор Фёдоров, крымский поэт. Текст содержит окказионализмы. Частина моїх віршів написана українською, частина - російською. Розумію, що канал - україномовний, але тут ці вірші в тему, а з пісні слов не викинеш...
    17
  15. Послання до катів (Зовсім свіжі вірші із Криму… Присвячується усім загиблим і постраждалим Києва, Кривого Рогу, Сум, Харкова, Одеси, Кропивницького і інших міст України) Ну що це за життя? – вже котрий рік за Темрявою бачить Темряву, і не встигати навіть - прозрівати… Ну що це за життя? – коли зі Смертю поруч винен жить, і з нею по улюблених містах ходить… Ну що це за життя? – Й вдень і вночі то наяву, то в пам’яті своєй – завали розривати... І самий час коли – суцільний похорон… Й майбутній час коли – cуцільний страх годин… Ми хочем жить!.. Ми хочем жить – весь час!.. А ви - всяк час - бажаєте нас - хоронити!.. От знов сльозами страшними залилися Одеса, Кропивницький. Харків, Кривий Ріг – ущерть… Але той Праведною Зливой наших украй-вільних сліз "плюємо" – відчай-гАряче! - у ваші «хворі квіти»… І гідно жить, на повну жить продовжуємо ми - й такеє! випавше на доленьку життя, вірніше, - життє-Смерть!.. Я так не лЮблю, а, вірніше, боляче-не хочу повсяк-час про цей – жахливий жах – писати… І водночАс все серце пламеніє - Отуди кудись - набАтним нАбатом і "дзвін"-баладами кричать… І все так хочеться мені, щоб кожну праведную букву чули всі неназвані «кремлівські адресати! – Що ви вже не страшеннні крово-жЕрці, крово-мЕрці ви давно, лиш злії бельма владні витріщать!.. І я одне-однісіньке до вас лиш хочу докричать! – що я для вас не хочу нашой (праведної!!) болі! – Бо то для вас й занадто мало, і занадто – високопочесно! – вільних, гідних біль ділить! – Я вам бажаю , щоби й після вашого іздоху у якомусь дикому, скаженому, кровавому футболі Так само грались - вашими серцями! – сатанята в Пеклищі – вовіки-вічні, зранку і до ночі, кожну мить!.. (вдень 3 квітня, вдень 4 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захисникам і Захисницям Господньої Допомоги, Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх напрямках!. Ви - Кращі!.. Душей, Серцем і Пером - з Вами!.. Велика подяка Володимиру, Дарині, Альоні і всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!.. Мої щирі співчуття цій жіночці, яка змогла витримати ТАКЕ і вижити... Слава і низький уклін - україньским Жінкам!..
    16
  16. Вірші із Криму... (Героїчному Українському Народу і Героїчним Українським Воїнам присвячується…) Я серцем зараз з тими, хто в поході!.. Я серцем зараз з тими, хто в бою!.. І хоч я в – Українському Криму – знаходжусь, Я не – чекаю – Україну тут свою!.. Я – не чекаю, ні! – веду! – Її – рядками, Поезій Світлом вказую їй шлях… По кримській по землі ходжу Її кроками, Диханням дихаю Її в своїх віршах!.. Я кличу в них – Її! – Веду Її, підбиту, Але незламану, незламану! – ані на крихть! – Ані - на крихточку! - Душі Свободного Всесвіту Рабам «сво-збродним» не під силу підкорить!.. І я усім натхненням Творчої Свободи з вами – Із тими, хто вдень і вночі – «на Ви!», «на Ви!»… Із вами серцем я, мої Незламні, Несхитним словом! – із незламними-навік!.. Ні, це здається тільки вам, мої рідненькі, Що я – десь там, у «стіловИх» військах»… Десь там, у «мрієтворних силах» Неньки… Що я – не вершник, я – вірштант! – у цім «рос-Пеклі»… І що послань моїх «майбутнії» лелеки В’ють свої гнізда – не в покинутих містах!.. Ні! – це здається вам!.. Я був поетом-братом! – Із тими був, хто боронили «Коксохім», Хто «Азовсталь» тримали – самостратно!.. На Салтівці, коли Її розстрілювали «Градами», На тім жах-цвинтарі Ізюму – з безпорадними, - Я був, я був – із мирними і ратними!.. І творчість ця моя – суцільний Драмтеатр… І україномовний «твір», и русские «стихи»!.. І зараз! – там я!... я ходжу і плачу… По вулицях Авдіївки, яких давно нема… В примарнім місті я – вкрай-безпримарно плачу, Я – на зло ворогу – к вам – животвірно – «плачу»! – Живопишу – вкрай-відчайдушно! – вам на Вдачу Я твір за твором! Й вірю, й вірю: не дарма!.. Я не чекаю Перемогу: «Ось, невдовзі!»… Запас благих надій давно, давно! – ізжив… Вам лиш здається від початку й досі, Що за столом «застиг»! – Ні, з вами, Доленосні! Я з вами! – на крутій тяжкій дорозі… Свічу вам шлях, надгероїчні хлопці, Надгероїчнії дівчата! – У знемозі Тягну віз з вами я на зустріч Перемозі, Із всіх поетних, із остатньо-мрійних я – із «жил»!.. (25-26 квітня 2024 року, фінальна авторська редакція – 27 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава і низький уклін Євгену Карасю і в його лиці абсолютно кожному воїну Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка Володимиру, Дарині і всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    16
  17. Найсвятковіший день (Вірші із Криму! Присвячую усім, хто повернувся на рідну землю після багатьох років чи місяців полону...) Вже третій рік в Країні нашій свят немає, - Окрім однОго! – Замість «Нових років» дітям сниться, Довгоочікуваний, вимріяний всім Вкраїнським Краєм: Той день, коли рф-ія із мороку полону повертає Захісників – нам наших – й Захісниць – нам!.. Cпустошені душей, понівечені, схудлі, Там! – стерплі – всі нестерпні! тортури, - За несинітні всі – «режими київські» і «хунти», - Від ненаситних «миротворців» - миролютних!.. Але в ослаблих тілом не ослабла – Волелюбність!.. І своїм Духом, як раніше – то могутнії тури!.. І як би хто іх не випробував на міцність, І як би хто із них – «канатні» нерви – не тягнув, - У їх очах все сяє Життєдарна Гідність, Й затверджується жит – вкраїнських – Стиглість! – В надійних поглядах Захісників і Захісниць – нам!.. Занебокрайно кожен! погляд – огорнув!.. І зараз ці! Бійці, немов повернуті із Пекла, Із потойбічних тих! – ращистських тих! – світів, – У соняшних обіймечках – рідненьких, - Як особливо-нерозлийвода з своєю Ненькою, І – нерозривсвобода – навіки-віків!.. І звільненії жіночки так неосяжно квітнуть – Над неосяйвом рідним – рідних кольорів! – Не по жіночому – катовані і биті… Але не стратили – Жіночість! - в них – бандити, - Украіночість! - виключну, несамовиту, Яку прекрасили – букетами жовто-блакитиними Ті, хто чекали - Так! – вас, - так Надієй «квітнули», - Довгоочікування Світ – шляхи розмайорів!.. О, як стрічають вас! – Це просто Щира Пісня! – А може ні? – Співучість Щирості Вкраїнської віта! – Крізь Гучність всю – Скаженої Буденності – всю Грізність! – Співучість лине – в Вичарно-Майбутнії Літа!.. А значить – в сльози Захісниць, що розсіялись, В тугу Захісників, що перед рідною землею - ниць! – І всюди, всюди – Надсвяткова Радість, Не зна стін, меж, кордонів і границь!.. І весь цей вірш написаний моїми – сяй-сльозами, Що я перетворив в незгаснії слова –привітні!.. Я був – блакитним розчерком своєї ручки з вами, Й "сонячним" розчерком – найжиттєстверджуючішого із піїтів!.. І хоч в Країні святкувань вже третій рік не чутно, Я життє-стверджую: вже скоро, українці, - Очікує нас Свято Головне – Майбутнє, Коли із – мрічного! полону - всіх-всіх повернуть вже У – вічну! Україну – наших і Захісників, і Захісниць - нам!.. (10 червня 2024 року) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Вірші скорочені на строфу, під розмір коментаря. Містять оказіоналізми.
    14
  18. Лист з-під Авдіївки (Вірші із Криму ! Коханій Україні!) Пишу тобі, кохана, з-під Авдіївки, - Тут артилерія гуркоче всю добу… «Годину тихую» комбат нам ледве виділив, А я годину сну – для тебе! – наздобув… Неначе сон, цей лист крихкий з Авдіївки, Неначе сон, твоя надієчка в очах, Надійно-люблячий твій погляд, сум замріяний, Незламна віронька - яскравенька свіча… І от пишу тобі з «запеклої» Авдіївки… Пишу тобі у цей – надзламний! – час… Весь час тут треба діять… діять… діяти… Немає – миттєчка! – згадати, любі, вас… Хоч тіні посмішок Катрусі і Ганнусі… Коли усі дитячі посмішки – в суцільнішій Тіні! – У цьому існуванні – Землетрусі, У цій виснажливій, - ізснажливій! – Війні!.. Коли – суцільніше Хмарище – над країною, Коль будь-який час – навіки-вічний час, - Пишу тобі, кохана, «солов’їною» – Любові мовою, що викохала нас!.. Пишу тобі із – нашої! – Авдіївки, Пишу тобі я з – Української Землі! – Хоч не гуркоче Голуб Мира ні єдиний нам, Лиш артилерія – і гуркотає, и гримлить!.. Пишу тобі... а це здається – дивоньком! - Я, пильний, в темряві, у попелі й пилу, Пишу тобі з – примарної! – Авдіівки, Але – самим Життям! – тобі пишу… Пишу, здається, з України – в Україну, я, - Із «вічній» темряви – у Вічність, я пишу… І якщо з братством залишу – на час – Авдіївку, Навік! - упевнена душа, - не залишу!.. Тому пишу тобі, кохана, в Буревіїще, Цього бурливо-мрійного листа, Бо тільки віронька твоя мене тут гріє ще, - Й твоя Надзламная Надхненая Краса!.. Я повернусь! Обов’язково! – Наші дітки Хай дочекаються! - Настане наша Мить!.. Пишу я вам, мої кохані дівоньки, Цього листа з – за-пеклої! – Авдіївки, Де артилерія – гримлить, гримлить, гримлить… (Вірші створені в ніч з 25 на 26 лютого, фінальна авторська редакція – 26 лютого 2024 року) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Багато людей із України думають, що ці вірші написав військовий... Це дуже приємно мені як автору, що я настільки правдиво пережив у душі ті обставини, про які пишу... Але ні - я просто цивільна людина, поет, що близько до серця сприймає горе свого народу, багато передивився матеріалів, інтерв'ю з військовими, і проживаю їх почуття часто, немов свої, і тому, мабуть, так точно і правдоподібно описую це у своїй творчості... Спасибі від усієї душі вам, люди, за такі приємні, прекрасні, зворушливі, почесні коментарі, на жаль, не завжди виходить відповісти кожному... Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі і нульових втрат на усіх напрямках, осболиво - на Покровському і на Курщині!.. Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава ВСУ - Воинам Света Украины!.. Слава Україні і нашим Героям!.. Слава Легиону, РДК и Сиббату - всем русским добровольцам, борющимся на стороне Добра с "коричневой чумой" 21 века!.. Мої щирі слова підтримки усім матерям і дружинам полонених, усім жінкам, що чекають своїх Воїнів із полону - бажаю обов'язково дочекатись, побачити свої рідних живими і здоровими!.. Душевних Сил, терпіння і Віри вам!.. Велика подяка Володимиру і всій його прекрасній команді за невтомну, надскладну, надважливу благо нашої чарівної України!..
    14
  19. Вірші із Криму... (Героїчному Українському Народу і Героїчним Українським Воїнам присвячується…) Я серцем зараз з тими, хто в поході!.. Я серцем зараз з тими, хто в бою!.. І хоч я в – Українському Криму – знаходжусь, Я не – чекаю – Україну тут свою!.. Я – не чекаю, ні! – веду! – Її – рядками, Поезій Світлом вказую їй шлях… По кримській по землі ходжу Її кроками, Диханням дихаю Її в своїх віршах!.. Я кличу в них – Її! – Веду Її, підбиту, Але незламану, незламану! – ані на крихть! – Ані - на крихточку! - Душі Свободного Всесвіту Рабам «сво-збродним» не під силу підкорить!.. І я усім натхненням Творчої Свободи з вами – Із тими, хто вдень і вночі – «на Ви!», «на Ви!»… Із вами серцем я, мої Незламні, Несхитним словом! – із незламними-навік!.. Ні, це здається тільки вам, мої рідненькі, Що я – десь там, у «стіловИх» військах»… Десь там, у «мрієтворних силах» Неньки… Що я – не вершник, я – вірштант! – у цім «рос-Пеклі»… І що послань моїх «майбутнії» лелеки В’ють свої гнізда – не в покинутих містах!.. Ні! – це здається вам!.. Я був поетом-братом! – Із тими був, хто боронили «Коксохім», Хто «Азовсталь» тримали – самостратно!.. На Салтівці, коли Її розстрілювали «Градами», На тім жах-цвинтарі Ізюму – з безпорадними, - Я був, я був – із мирними і ратними!.. І творчість ця моя – суцільний Драмтеатр… І україномовний «твір», и русские «стихи»!.. І зараз! – там я!... я ходжу і плачу… По вулицях Авдіївки, яких давно нема… В примарнім місті я – вкрай-безпримарно плачу, Я – на зло ворогу – к вам – животвірно – «плачу»! – Живопишу – вкрай-відчайдушно! – вам на Вдачу Я твір за твором! Й вірю, й вірю: не дарма!.. Я не чекаю Перемогу: «Ось, невдовзі!»… Запас благих надій давно, давно! – ізжив… Вам лиш здається від початку й досі, Що за столом «застиг»! – Ні, з вами, Доленосні! Я з вами! – на крутій тяжкій дорозі… Свічу вам шлях, надгероїчні хлопці, Надгероїчнії дівчата! – У знемозі Тягну віз з вами я на зустріч Перемозі, Із всіх поетних, із остатньо-мрійних я – із «жил»!.. (25-26 квітня 2024 року, фінальна авторська редакція – 27 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Низький уклін Максиму Кондрашеву, усім воїнам "Азову" і абсолютно кожному бійцю Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка і Володимиру Золкіну, і всій вашій прекрасній команді за яскраву, потужну, надважливу працю на благо нашої України!.. Особлива подяка - за неймовірного гостя, справжнбого Героя!..
    14
  20. Найсвятковіший день (Нові вірші із Криму! Присвячую усім, хто повернувся на рідну землю після 2 років полону...) Вже третій рік в Країні нашій свят немає, - Окрім одного! – Замість «Нових років» дітям сниться, Довгоочікуваний, вимріяний всім Вкраїнським Краєм: Той день, коли рф-ія із мороку полону повертає Захісників – нам наших – й Захісниць – нам!.. Cпустошені душей, понівечені, схудлі, Там! – стерплі – всі нестерпні! тортури, - За несинітні всі – «режими київські» і «хунти», - Від ненаситних «миротворців» - миролютних!.. Але в ослаблих тілом не ослабла – Волелюбність!.. І своїм Духом, як раніше – то могутнії тури!.. І як би хто іх не випробував на міцність, І як би хто із них – «канатні» нерви – не тягнув, - У їх очах все сяє Життєдарна Гідність, Й затверджується жит – вкраїнських – Стиглість! – В надійних поглядах Захісників і Захісниць – нам!.. Занебокрайно кожен! погляд – огорнув!.. І зараз ці! Бійці, немов повернуті із Пекла, Із потойбічних тих! – ращистських тих! – світів, – У соняшних обіймечках – рідненьких, - Як особливо-нерозлийвода з своєю Ненькою, І – нерозривсвобода – навіки-віків!.. І звільненії жіночки так неосяжно квітнуть – Над неосяйвом рідним – рідних кольорів! – Не по жіночому – катовані і биті… Але не стратили – Жіночість! - в них – бандити, - Украіночість! - виключну, несамовиту, Яку прекрасили – букетами жовто-блакитиними Ті, хто чекали - Так! – вас, - так Надієй «квітнули», - Довгоочікування Світ – шляхи розмайорів!.. О, як стрічають вас! – Це просто Щира Пісня! – А може ні? – Співучість Щирості Вкраїнської віта! – Крізь Гучність всю – Скаженої Буденності – всю Грізність! – Співучість лине – в Вичарно-Майбутнії Літа!.. А значить – в сльози Захісниць, що розсіялись, В тугу Захісників, що перед рідною землею - ниць! – І всюди, всюди – Надсвяткова Радість, Не зна стін, меж, кордонів і границь!.. І весь цей вірш написаний моїми – сяй-сльозами, Що я перетворив в незгаснії слова –привітні!.. Я був – блакитним розчерком своєї ручки з вами, Й "сонячним" розчерком – найжиттєстверджуючішого з піїтів!.. І хоч в Країні святкуваннь вже третій рік не чутно, Я життє-стверджую: вже скоро, українці, - Очікує нас Свято Головне – Майбутнє, Коли із – мрічного! полону - всіх-всіх повернуть вже У – вічну! Україну – наших і Захісників, і Захісниць - нам!.. (10 червня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Вірші скорочені на строфу, під розмір коментаря. Містять авторські оказіоналізми.
    14
  21. Загубилося серце… (Зовсім нові вірші із Криму...) Загубилося серце моє – десь в нескоренім Києві першопрестольнім… Десь над вільною – простір-безОглядней! ДнІпра згубилось… Десь у гірких рядках «Кобзаря», у його незавершенім стоні… Десь – в безодні Вкраїнської Пісні, в крізь-Тьмарно-співочих глибинах!.. Десь в безодні боїв загубилося серце моє, у пилюці… У пекельнім диму десь… гартується, пеклиться! – для знов-пекельних димів… Загубилося серед відважних бійцівських cердець і сердЕньок матусиних, Що відважно тримаються, стійко чекають додому Синів… Загубилося серце… в безсонних очах?.. чи – за столиком біля віконця?.. чи – «фронті» – своєму?.. Й розгубилася творчість - від серця! - cердешна моя… перед Мужністю наших ЗахІсниць і Вдів… Й… розг(р)убилося! - серце моє чоловіче пред тими – Очима, повними Сльоз Непоемних… Отих Сльоз – життєтвірних! – розтаяло й тане сердЕнько в дивах чаро-Дів!.. Тане… гУбне… під Течієй Горя, і тоне! в віршах – невимОвних… Все віршечки, віршЕчки черпа… Та не тоне! від них – «НевичЕрпність»!.. Невичерпністю Горя Каховського, гублячись, серце моє Украй-з- Море – не, На якусь невимірнУ Горерлу! – кинуто Хвилей НастУпу Нікчемності!.. Моє серце – якась висота під Бахмутом, Авдіївкой, Часовим Яром і тощо… Що не може росія забрати – навік, але й Україна – ще трішки! – остАточно взяти… Моє серце - це рОзрив-серце якесь, що в Бучанськім погромі – розтрощено… Моє серце – це хрест цвинтарів неосяжних, Безхрестя безмірного – від супостатів… Навіть в – ріднім! Криму – воно губиться… у рашистськім полоні, на «острові»… Моє серце – тепер «острівець»… cеред тисяч безлюдяних, а може і - бЕзлюдних! – душ… «П’ятий острів» повинен шукати на рідній землі, й – українським апострофом! – Тут біль Серця мого заважає воланням оркІв все ж зливатись - в Єдиний Смерть-Туш!.. І все губиться… серце моє… рідний Крим так й не змігши знайти – у Криму! у рідненькім… Все вкрай-губиться – в сЕрцях друзів близьких… ну а може – у їхнім Безсерді пала?!.. Й найближчії руки в - найглибшую Прірву! – з’єдналися для моєй Неньки… І між нами постала Одеса, потрібна так «русскому сердцу» навіщось – «дотла!»... Так тонуло те серце моє в прірві сльоз – сльоз-перлин юної одеситки*… І «ховалося» втішно воно – у «Перлині у моря», яку відстояли – такі ж! – героїні й герої - навІк! – В, Слава Богу, - Вкраїнських! - ховалося серце притульно, - в безцінних примітках: У перлинних садах і «Софіївки», й Олександрії», і в «асканІйських» розквіттях «ПЕрлин»-квіток… В колисці «перлинної» волі, що Бог «Запоріжжям» нарік!.. І ховалося серце в безкрайнюю Скрізь, і тому скрізь губилось, усюди! – втрачалось… Ну а ворог «пелЮстки» йому дарував… серце – дорозривав… на ГоргОрі – дорозпинав! Просто страчувалось! сердЕнько – в дніпрянах, херсонцях, авдіївцях і полтавчанах… У Ізюмі, в Чернігові, в Харкові, у Маріуполі, в Сумах – у Сумах Суцільних – «руський» страчав Світ Його з ліку Землі! – у суцільних Болях – тих рядків вічно-бЕзвісних, вічно-«начасних»… В перекреслених і перекривавлених! вІршах я серце – навік-залишАв!.. Я загУблював серце моє у крокАх Перемоги, крокАх – безсумнівних, крокАх - неминучих… Уповільнених нині, у – ледве помітних, теж у загублених дещо – крокАх… Я загублювая серце десь у дівочих очах – завзятущо-квітучих, у віщо-блискучих, В візеруночках їх вишиванкових, тих– дивовижних на диво! – я серцем – пропав!.. У тих диво-Світах, і у диво-Світанках тих творчих Світів загубилося серце – те ненароком-світанне!.. І у Світязя світлих глибинах, у чистій, криштальній його – животворній! - воді… І з отих українських прозорих глибин, знаю - Вітязем нОвим – те серце повстане, Те, що поки незриме і мною самим! – як й з сердечних Глибин НововітязІв статних Повстає найсердечніша, найвідвертіша лірика – з тих Сердець Надгероїв- Воїв!.. Ввік-залишилось серце моє… там, в нескоренім "Серці", у Києві першопрестольнім… Загубилось – у снах золотих… у якихось – софіївських! - снах… Загубилось в тарасовім стоні віків – в тім, на жаль, незавершенім стоні… Але!.. лють їх ворожа не знає, що стон той в нас Піснею зветься – «исконной»!.. І – знайдЕться, знайдЕться! – знов серце моє – в тих Просторих й Прозорих СпівАх!.. (Ввечері 2 грудня, в ніч з 2 на 3 грудня 2024 року, фінальна авторська редакція – 25-26 січня 2025 року) Автор: Федір Федоров. Текст містить багато оказіоналізмів. Радий представити вашій увазі, мої дорогі співвітчизники ці мої нові вірші, які були одною з найдовших, з найскладніших моїх поетичних робіт, адресованих моїй рідній країні під час цієї страшенної Біди… У цьому творі втілено дуже багато різноманітних почуттів, відчуттів, вражень, роздумів, переживань… І в сюжетній і підспудній основі його лежить сумбурність, своєрідний «потік свідомості», дуже стрімка, калейдоскопічна зміна образів… І такий спосіб написання, побудування твору, спосіб відображення дійсності, на мою думку, найбільш вірно і точно виражає приголомшливу неспокійність, сумбурність, «буревісність» нашого часу… *»Юна одеситка» – мова йде про Руслану Данілкіну, військову Збройних Сил України, якій я присвячував свої вірші «Посвящение Женскому Мужеству», юну героїню, яка в 17 років пішла добровільно на фронт і лишилася ноги внаслідок бомбардування міста Херсон окупантами…
    14
  22. Вірші із Криму... (Героїчному Українському Народу і Героїчним Українським Воїнам присвячується…) Я серцем зараз з тими, хто в поході!.. Я серцем зараз з тими, хто в бою!.. І хоч я в – Українському Криму – знаходжусь, Я не – чекаю – Україну тут свою!.. Я – не чекаю, ні! – веду! – Її – рядками, Поезій Світлом вказую їй шлях… По кримській по землі ходжу Її кроками, Диханням дихаю Її в своїх віршах!.. Я кличу в них – Її! – Веду Її, підбиту, Але незламану, незламану! – ані на крихть! – Ані - на крихточку! - Душі Свободного Всесвіту Рабам «сво-збродним» не під силу підкорить!.. І я усім натхненням Творчої Свободи з вами – Із тими, хто вдень і вночі – «на Ви!», «на Ви!»… Із вами серцем я, мої Незламні, Несхитним словом! – із незламними-навік!.. Ні, це здається тільки вам, мої рідненькі, Що я – десь там, у «стіловИх» військах»… Десь там, у «мрієтворних силах» Неньки… Що я – не вершник, я – вірштант! – у цім «рос-Пеклі»… І що послань моїх «майбутнії» лелеки В’ють свої гнізда – не в покинутих містах!.. Ні! – це здається вам!.. Я був поетом-братом! – Із тими був, хто боронили «Коксохім», Хто «Азовсталь» тримали – самостратно!.. На Салтівці, коли Її розстрілювали «Градами», На тім жах-цвинтарі Ізюму – з безпорадними, - Я був, я був – із мирними і ратними!.. І творчість ця моя – суцільний Драмтеатр… І україномовний «твір», и русские «стихи»!.. І зараз! – там я!... я ходжу і плачу… По вулицях Авдіївки, яких давно нема… В примарнім місті я – вкрай-безпримарно плачу, Я – на зло ворогу – к вам – животвірно – «плачу»! – Живопишу – вкрай-відчайдушно! – вам на Вдачу Я твір за твором! Й вірю, й вірю: не дарма!.. Я не чекаю Перемогу: «Ось, невдовзі!»… Запас благих надій давно, давно! – ізжив… Вам лиш здається від початку й досі, Що за столом «застиг»! – Ні, з вами, Доленосні! Я з вами! – на крутій тяжкій дорозі… Свічу вам шлях, надгероїчні хлопці, Надгероїчнії дівчата! – У знемозі Тягну віз з вами я на зустріч Перемозі, Із всіх поетних, із остатньо-мрійних я – із «жил»!.. (25-26 квітня 2024 року, фінальна авторська редакція – 27 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава і низький уклін Владиславу Дутчаку ы в його лиці усім славетним Героям "Азову", як і - абсолютно кожному воїну Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка і Володимиру Золкіну, і всій вашій прекрасній команді за яскраву, потужну, надважливу працю на благо нашої України!..
    14
  23. Загубилося серце… (Зовсім нові вірші із Криму...) Загубилося серце моє – десь в нескоренім Києві першопрестольнім… Десь над вільною – простір-безОглядней! ДнІпра згубилось… Десь у гірких рядках «Кобзаря», у його незавершенім стоні… Десь – в безодні Вкраїнської Пісні, в крізь-Тьмарно-співочих глибинах!.. Десь в безодні боїв загубилося серце моє, у пилюці… У пекельнім диму десь… гартується, пеклиться! – для знов-пекельних димів… Загубилося серед відважних бійцівських cердець і сердЕньок матусиних, Що відважно тримаються, стійко чекають додому Синів… Загубилося серце… в безсонних очах?.. чи – за столиком біля віконця?.. чи – «фронті» – своєму?.. Й розгубилася творчість - від серця! - cердешна моя… перед Мужністю наших ЗахІсниць і Вдів… Й… розг(р)убилося! - серце моє чоловіче пред тими – Очима, повними Сльоз Непоемних… Отих Сльоз – життєтвірних! – розтаяло й тане сердЕнько в дивах чаро-Дів!.. Тане… гУбне… під Течієй Горя, і тоне! в віршах – невимОвних… Все віршечки, віршЕчки черпа… Та не тоне! від них – «НевичЕрпність»!.. Невичерпністю Горя Каховського, гублячись, серце моє Украй-з- Море – не, На якусь невимірнУ Горерлу! – кинуто Хвилей НастУпу Нікчемності!.. Моє серце – якась висота під Бахмутом, Авдіївкой, Часовим Яром і тощо… Що не може росія забрати – навік, але й Україна – ще трішки! – остАточно взяти… Моє серце - це рОзрив-серце якесь, що в Бучанськім погромі – розтрощено… Моє серце – це хрест цвинтарів неосяжних, Безхрестя безмірного – від супостатів… Навіть в – ріднім! Криму – воно губиться… у рашистськім полоні, на «острові»… Моє серце – тепер «острівець»… cеред тисяч безлюдяних, а може і - бЕзлюдних! – душ… «П’ятий острів» повинен шукати на рідній землі, й – українським апострофом! – Тут біль Серця мого заважає воланням оркІв все ж зливатись - в Єдиний Смерть-Туш!.. І все губиться… серце моє… рідний Крим так й не змігши знайти – у Криму! у рідненькім… Все вкрай-губиться – в сЕрцях друзів близьких… ну а може – у їхнім Безсерді пала?!.. Й найближчії руки в - найглибшую Прірву! – з’єдналися для моєй Неньки… І між нами постала Одеса, потрібна так «русскому сердцу» навіщось – «дотла!»... Так тонуло те серце моє в прірві сльоз – сльоз-перлин юної одеситки*… І «ховалося» втішно воно – у «Перлині у моря», яку відстояли – такі ж! – героїні й герої - навІк! – В, Слава Богу, - Вкраїнських! - ховалося серце притульно, - в безцінних примітках: У перлинних садах і «Софіївки», й Олександрії», і в «асканІйських» розквіттях «ПЕрлин»-квіток… В колисці «перлинної» волі, що Бог «Запоріжжям» нарік!.. І ховалося серце в безкрайнюю Скрізь, і тому скрізь губилось, усюди! – втрачалось… Ну а ворог «пелЮстки» йому дарував… серце – дорозривав… на ГоргОрі – дорозпинав! Просто страчувалось! сердЕнько – в дніпрянах, херсонцях, авдіївцях і полтавчанах… У Ізюмі, в Чернігові, в Харкові, у Маріуполі, в Сумах – у Сумах Суцільних – «руський» страчав Світ Його з ліку Землі! – у суцільних Болях – тих рядків вічно-бЕзвісних, вічно-«начасних»… В перекреслених і перекривавлених! вІршах я серце – навік-залишАв!.. Я загУблював серце моє у крокАх Перемоги, крокАх – безсумнівних, крокАх - неминучих… Уповільнених нині, у – ледве помітних, теж у загублених дещо – крокАх… Я загублювая серце десь у дівочих очах – завзятущо-квітучих, у віщо-блискучих, В візеруночках їх вишиванкових, тих– дивовижних на диво! – я серцем – пропав!.. У тих диво-Світах, і у диво-Світанках тих творчих Світів загубилося серце – те ненароком-світанне!.. І у Світязя світлих глибинах, у чистій, криштальній його – животворній! - воді… І з отих українських прозорих глибин, знаю - Вітязем нОвим – те серце повстане, Те, що поки незриме і мною самим! – як й з сердечних Глибин НововітязІв статних Повстає найсердечніша, найвідвертіша лірика – з тих Сердець Надгероїв- Воїв!.. Ввік-залишилось серце моє… там, в нескоренім "Серці", у Києві першопрестольнім… Загубилось – у снах золотих… у якихось – софіївських! - снах… Загубилось в тарасовім стоні віків – в тім, на жаль, незавершенім стоні… Але!.. лють їх ворожа не знає, що стон той в нас Піснею зветься – «исконной»!.. І – знайдЕться, знайдЕться! – знов серце моє – в тих Просторих й Прозорих СпівАх!.. (Ввечері 2 грудня, в ніч з 2 на 3 грудня 2024 року, фінальна авторська редакція – 25-26 січня 2025 року) Автор: Федір Федоров. Текст містить багато оказіоналізмів. Радий представити вашій увазі, мої дорогі співвітчизники ці мої нові вірші, які були одною з найдовших, з найскладніших моїх поетичних робіт, адресованих моїй рідній країні під час цієї страшенної Біди… У цьому творі втілено дуже багато різноманітних почуттів, відчуттів, вражень, роздумів, переживань… І в сюжетній і підспудній основі його лежить сумбурність, своєрідний «потік свідомості», дуже стрімка, калейдоскопічна зміна образів… І такий спосіб написання, побудування твору, спосіб відображення дійсності, на мою думку, найбільш вірно і точно виражає приголомшливу неспокійність, сумбурність, «буревісність» нашого часу… *»Юна одеситка» – мова йде про Руслану Данілкіну, військову Збройних Сил України, якій я присвячував свої вірші «Посвящение Женскому Мужеству», юну героїню, яка в 17 років пішла добровільно на фронт і лишилася ноги внаслідок бомбардування міста Херсон окупантами…
    13
  24. Хрести Пам’яті (Зовсім нові вірші із Криму… Присвячуються усім загиблим, закатованим нещасним людям в окупованому Ізюмі в 2022 році…) Порину я в глибини Пам’яті підчас… А там – хрести…хрести!.. Скрізь – поле Пам’яті - умармурОванеє плитами й усіяне хрестами!.. І хочеться писать мені кудись – потужнії, вкрай-тужнії – листи… Якогось біса хочеться мені в якийсь – «кудИсвіт» - все «кричать» листами!.. Куди пишу?.. Кому пишу?.. Я ж – точно! «крАпково»! і «нАмертво» те знаю, Коли кричать : «Росії скоро грець! Росію скоро жде «Везувій»!, Що вже давно померла і «похована» - насправді! – «імперюка» злая На бЕзмежно-безбожнім цвинтарі – там, у лісах околичних Ізюму… Там, де – хрести… хрести… хрести… хрести… хрести… І жодного! посеред них, там– Життєдайного! Хреста – на втіху нам, - немає!.. А тільки – висохлі, «кощеє-видні» «бЕзхресних» хрестів – «ліси»… А тільки лиш – дрімучая Стіна НевИкричного Горенька – навік-німая!.. Німії крики, занімілі! на теренах Пам’яті… безпомічнішим «німовлям»!.. Тим паче, як згадаю, що там, серед жертв, були ще зовсім беззахИсні дітки… Під Одне слово те святеє наше «ЗСУ» й під «Одную» свою блюзнірськую «гребінку» ворог «заграбляв» Своїми «граблями» безчемно-бЕзмежними – й старикІв, й жІнок, і хлопців з ТРО, всіх, супротИ «раб’я» Так відчайдушно-бійких, так відчай-незгодних, - «укрів» украй-дивних!.. Я там не був… як і багато хто із українців… не могли там в той час буть! – Але у Пам’яті - застигли! крики ті – навік! – заледеніли по-над душами! – Ви із простих людей – «нацистів» потайних! - хотіли – для себе – «здобуть»! – Ви вИтворити, «вИтортурити» хотіли стони «звІрячі» із них, «Глас Волі» душачи… Ми там не бУли… І ми – всі! – там були!.. в безкінечний той, в безкраїй той момент… І Крига СтОгнення сердечно-безіменного над Гласом Волі Всевкраїнськой – нависає… Й донині нависає – бЕзвісно-похованой для нас країни – «невмирущо-чахлий» Монумент, І всіх її «дзержАвиньских» катів – луна віків – розкочується – Пам'яті лісами… А я куди зову?.. – адже, я знаю, що не вИкарбувані ці «нАголосніші» мої рядки, Адже не вИкровавлені сліди на всім – серцеболЯщі – нашім, – єзуїтським «цвинтар-жестом», Нікому в світі, окрім нас, болящих, не завадять забувать – безболісно! - ті найжахливіші роки, Нікому не завадять – всЕсвітньо! – нас «заміряти» з – найлютішим «людожерством»!.. …Занурююсь!.. в глибини Пам’яті підчас… а там – на дні, вже ледве-бачний, ордерОк» той… А що, коли склав повноваження не лиш Гаазький суд, а вже й – Суд Вищий?!.. І що, коли нікОли полю Пам’яті моєї – полем Пам’яті «лісно»-квітучим - вже не буть, нівроку, - Що там нарІки і навІки! буде те – лісно-«дрімуче» під Ізюмом – кладовище?!.. Але!.. одне я знаю: хоч для всіх вона – ще грізно-теплиться, громоподібно! все жива, Та - при житті! «похована» всією Силой Вільной Горя нашого! - «живе» в могилі… «імперюка»!.. І ти згадаєш, злодій, ти згадаєш, монстр, як в країні нашій «дрібно» все зжирав, Коли, здихаючи, в нас – Життєдайного Хреста Прощення Нашого! – не вимолять твої падлюки!.. І ще одне!.. я оста-точно! бачу: над суціль-«похмУрищем» тим – безпросвітним! – тих хрестів Постала вербонька плакуча… й сльози життє-творні ллє, - майбутньо-творні! – на «несхитні» плити! – Вічно-плакучая могУтниця незламной України нашої свій - Гордий Колисковий Спів - нести Продовжує! – свою могутньо-вербну, сльозно-кришталеву Пісню – втішно бЕзкрай-«лити»!.. (В ніч з 22 на 23 лютого, вдень 23 лютого 2025 року) Текст містить багато оказіоналізмів. Велика подяка Володимиру і всій його прекрасній команді - за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    13
  25. Новорічне «неперемовне» (Зовсім нові вірші із Криму!) О, скільки "балачкових" дум навколо одного: «Коли час «перемовин»?»!.. Не знаю точно я, чи вони будуть - взагалі!.. Але я точно! знаю те, що буде «Україна» - це вже безумовно! Квітуча Україна точно буде, та її – співуча мова… Її – світуче Сонце!.. та її – світанкові гаї!.. Я точно знаю те, що буде Україна!... і - з Донбасом!.. й – з Кримом!.. Що зараз, мабуть, і не віриться комусь уже – здобуть! – А я – животворю! – надієньку і віроньку – в падіння «третєриму»… І слово «мабуть» перетворюю я з Музонькой – в «майбУть»!.. Я – неймо-вірю – в те, що приречЕна «буть» Країна наша – ново-НаречЕной! Звісно! – Із Майбутнем – із світло-нареченим місяцем – якимсь... Все бачиться, все бачиться та Дівчина мені, в якої погляд – Пісня!.. Та дивовижно-бійка Краля – з пишного безкрай-Полісся, Що дивиться в глибини Світязя – якоюсь Світо-Зіркой – скрізь!.. Цей Сине-Зір, я бачу – у віках – розлився, - Синь–і-Вірно!.. І вірно знаю, що не владний – січень прИйдешній – перетворитись в – вічну Січність! – Так! чую, що - на ворога! - «реве та стогне Дніпр»…Сміхом Громовинним! – І – вирно - знаю! що впадає він спокон! – у Українську! Вічність!.. Це знаю точно! – І від балачкових дум отих – навколо «перемовин» Я думами – баладними! – огортувать спішу ЇЇ! – Несправедливість-Біль гоЇть! – Тими, що вічно! знають те, що буде Україна! – вже «неперемовно»! – Квітуча Україна буде наша… та її співуча мова… Її Світуче Сонце… та її світанкові гаї!.. (Зовсім нові вірші, 31 грудня 2024 року) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Велика подяка і Володимиру Золкіну, і всій вашій прекрасній команді за яскраву, потужну, надважливу працю на благо нашої України!.. Особлива подяка - за цікаву гостю!..
    12
  26. Новые стихи из Крыма!.. Ох, как же весь мирок сегодня-то - перекорёжен!.. Да и в рассудке здравом трудно уберечь «феншуй»! – Заехал в Белый дом один «лихой» картёжник, А кто-то думал: «миротворец» и «решун»!.. Посредь Европы – українськії міста – эреф стирает с карты… Детишек! убивают… двигают по роддомам – катком!.. Ну а семидесятилетнее «дитё» себе играет в карты, С ещё одним таким же – облысевшим! стариком!.. На старости годов затеял дон – сплошной масштабный покер… Иль всем раскладывает свой невыгодный – ни для кого! – пасьянс?.. А на агрессии, на жертвы, на «людишек» - деду покер! – Чего разрушено, того уж, мол, ни склеите, «пацан-с!»… Или – в «переводного дурака» - решил он игрануть с – Зеленским? – Мол, «клоун клоуном»! – на «крайнего» отличный кандидат! – Вот только истых! клоунов двоих – Артист «больших кварталов»! - слал за лесом!.. В отличии от вас, «великих», он народу своему – не «каннибал»!.. Так много было на Земле ждунов тех «адов» - «от-донАльдных»! – Вот и дождались – в адрес жертв безвинных – «адских» слов!... А ссориться с дружком, партнёром по игре, - да нафиг, пАрдон, надо! – Есть, кого вЫделать «диктаторишкой», да и – отпущения козлом!.. Глагольцем лживым жёг «миритель» - огненно! – да весь и вЫтлел! – За месяц с лишним изошёл на «вату» - дутый лев!.. А наш Владимир – гетман Истинной! Руси – нанёс нежданный выстрел… И вскрылся трамп – пам-пам! - что вся политика его есть чистый блеф!.. А он не в карты в ваш – Игральный Кабинет – играть приехал! – Ему – не до игрушек!.. Кровью заливается его - Країна – каждый день! – И нафиг надо, между нами, слушать в Белом доме «кремлерати» «эхо»!.. И нафиг надо проиграть ему - народ свой! - «между дел»!.. Меж – ваших! дел… «Давай по-доброму! – На стол скинь всю страну-то!»… «Нет у тебя хороших карт, Володя! – Всё, мирдец!»… Но наш-то президент, в отличии от некоторых он – не «трампанутый»!.. Да и вообще, не «президент костюмный» там «трамсЫ» попутал! – Военный лидер, справжній громадЯнин, украинский сын, муж и отец!.. А вы, два злобных клоуна, вы на друг дружку «сбрасывайте бомбы»! – Лестно!.. Ресурсы – ваши! – разбазаривайте! – за свой буйный и «бубновый» интерес!.. Но знайте, есть ещё один – над всеми вами – миротворец – Бог Небесный! – И чтой-то мне подсказывает навернЯк! – Он! нынче – за Зеленского! – За наш народ в его лице, что в одиночку третий год бьёт – «рос»-агрессора!.. Ну а пока что, господа, - мастЕй и фарту! – нет резона прерывать "игривый" ваш процесс!.. Ну а в «тайм-аутах» пускай два злобных клоуна в бессильном гневе что-то нам бурОвят! – И «переигрывают»… перекраивают! на своих картишках – прям весь мир!.. За – наши! – «западные» ценности мы, украинцы, столь пролИли – благородной!! – крови, Что мы и дальше – за свою Свободу ляжем – мирозданно-крепкими!! - костьми!.. (1-2 марта) Автор: Фёдор Фёдоров, крымский поэт. Текст содержит окказионализмы.
    12
  27. Наодинці із кровоточивою душею (Вірші із Криму! Коханій Україні!) Як я люблю свої "воєнні" "українськії" віршІ!.. І як їх ненавИджу!.. Як! їх незграбно й ненавИсно! я люблю!.. Бо в них я бачу то – безхмарную «жовто»-блакить, а то Бахм-марну «кару вищу», То бачу Духа Українського Красу, то вдов Серця – ізнищені, То невимІрну! нашу доброту один до одного, то Одне! Лишенько, Самеє Лишенько – замість Авдіївки і Мар’янки, саму –«безлюдь»!.. Ці вірші дали мені змогу буть – у час надзможніший! – з своїм народом… Ці вірші дали змогу буть хоч чимсь! йому корисним… І ці вірші - такі! листи – породжували, - в цей суцільний час Негоди, Листи подяки і підтримки, від - й без того! - дивно-щедрих! українців... Ці вірші «обдаровували», і ці вірші - лікували, В кінці кінців, вони мені (чого ж душей кривити!) Такую славу – бЕзкрай –неочікуваную спіткали, Але ці вірші… від того не припинили вкрай кровити… В них Чорне море – чорне від крові, у них – криваві Горе-ріки… Ще мной Увічнені! незмивні-ввік... неспинні ввік... і ввік-«литі»! – Ті ріки «вічної! крові»… І ті навіки-вічні дітки – Лише у вічній пам’яті… Одвічнії каліки… Ті – заживо-поховані… безвІсті-зниклі… Ті – закатовані… й закатані… русней безликой… Крові всієй Вкраїнськой Нації, кровезні! Ріки… Іще моєй! душевной кров’ю - весь час!– политІ!.. О, якщо б Небеса мені сказали: «Ти віддай оці всі вІрші! – Що ти - найтяжчим, найдорожчим, і надзможним кровним! потом – здобував!.. І що прокинешся, народе мій, як і раніше… Іще у лютому тому… І з боку путіна й росії – тиша!.. І всі-всі жИві – й діточки!.. й дорослі!.. Лишились Всі! цілими міста!.. І всіх-всіх нас облишили Усі! тривоги – «доповітряні»! - й повітряні - тим більше!.. Якби було ВСЕ можна повернуть, ВСЮ КРОВ – за всі ці сотні віршів! – То я б – поет… поет – до мозку кІсток!.. НЕ ЗАМИСЛИВШИСЬ, Іх ВСІ віддав, і з ними славу ВСЮ свою – за ЦЕ! - віддав!.. (вдень 19 серпня 2024 року) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава і низький уклін Євгену Карасю і в його лиці абсолютно кожному воїну Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка Володимиру, Дарині і всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    12
  28. Вірші із Криму... (Героїчному Українському Народу і Героїчним Українським Воїнам присвячується…) Я серцем зараз з тими, хто в поході!.. Я серцем зараз з тими, хто в бою!.. І хоч я в – Українському Криму – знаходжусь, Я не – чекаю – Україну тут свою!.. Я – не чекаю, ні! – веду! – Її – рядками, Поезій Світлом вказую їй шлях… По кримській по землі ходжу Її кроками, Диханням дихаю Її в своїх віршах!.. Я кличу в них – Її! – Веду Її, підбиту, Але незламану, незламану! – ані на крихть! – Ані - на крихточку! - Душі Свободного Всесвіту Рабам «сво-збродним» не під силу підкорить!.. І я усім натхненням Творчої Свободи з вами – Із тими, хто вдень і вночі – «на Ви!», «на Ви!»… Із вами серцем я, мої Незламні, Несхитним словом! – із незламними-навік!.. Ні, це здається тільки вам, мої рідненькі, Що я – десь там, у «стіловИх» військах»… Десь там, у «мрієтворних силах» Неньки… Що я – не вершник, я – вірштант! – у цім «рос-Пеклі»… І що послань моїх «майбутнії» лелеки В’ють свої гнізда – не в покинутих містах!.. Ні! – це здається вам!.. Я був поетом-братом! – Із тими був, хто боронили «Коксохім», Хто «Азовсталь» тримали – самостратно!.. На Салтівці, коли Її розстрілювали «Градами», На тім жах-цвинтарі Ізюму – з безпорадними, - Я був, я був – із мирними і ратними!.. І творчість ця моя – суцільний Драмтеатр… І україномовний «твір», и русские «стихи»!.. І зараз! – там я!... я ходжу і плачу… По вулицях Авдіївки, яких давно нема… В примарнім місті я – вкрай-безпримарно плачу, Я – на зло ворогу – к вам – животвірно – «плачу»! – Живопишу – вкрай-відчайдушно! – вам на Вдачу Я твір за твором! Й вірю, й вірю: не дарма!.. Я не чекаю Перемогу: «Ось, невдовзі!»… Запас благих надій давно, давно! – ізжив… Вам лиш здається від початку й досі, Що за столом «застиг»! – Ні, з вами, Доленосні! Я з вами! – на крутій тяжкій дорозі… Свічу вам шлях, надгероїчні хлопці, Надгероїчнії дівчата! – У знемозі Тягну віз з вами я на зустріч Перемозі, Із всіх поетних, із остатньо-мрійних я – із «жил»!.. (25-26 квітня 2024 року, фінальна авторська редакція – 27 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захисникам і Захиссницям Господньої Допомоги, Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава і уклін Олександру Гуділіну і в його лиці абсолютно кожному воїну Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка Володимиру, Дарині і всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    11
  29. Новорічне «неперемовне» (Зовсім нові вірші із Криму!) О, скільки "балачкових" дум навколо одного: «Коли час «перемовин»?»!.. Не знаю точно я, чи вони будуть - взагалі!.. Але я точно! знаю те, що буде «Україна» - це вже безумовно! Квітуча Україна точно буде, та її – співуча мова… Її – світуче Сонце!.. та її – світанкові гаї!.. Я точно знаю те, що буде Україна!... і - з Донбасом!.. й – з Кримом!.. Що зараз, мабуть, і не віриться комусь уже – здобуть! – А я – животворю! – надієньку і віроньку – в падіння «третєриму»… І слово «мабуть» перетворюю я з Музонькой – в «майбУть»!.. Я – неймо-вірю – в те, що приречЕна «буть» Країна наша – ново-НаречЕной! Звісно! – Із Майбутнем – із світло-нареченим місяцем – якимсь... Все бачиться, все бачиться та Дівчина мені, в якої погляд – Пісня!.. Та дивовижно-бійка Краля – з пишного безкрай-Полісся, Що дивиться в глибини Світязя – якоюсь Світо-Зіркой – скрізь!.. Цей Сине-Зір, я бачу – у віках – розлився, - Синь–і-Вірно!.. І вірно знаю, що не владний – січень прИйдешній – перетворитись в – вічну Січність! – Так! чую, що - на ворога! - «реве та стогне Дніпр»…Сміхом Громовинним! – І – вирно - знаю! що впадає він спокон! – у Українську! Вічність!.. Це знаю точно! – І від балачкових дум отих – навколо «перемовин» Я думами – баладними! – огортувать спішу ЇЇ! – Несправедливість-Біль гоЇть! – Тими, що вічно! знають те, що буде Україна! – вже «неперемовно»! – Квітуча Україна буде наша… та її співуча мова… Її Світуче Сонце… та її світанкові гаї!.. (Зовсім нові вірші, 31 грудня 2024 року) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх напрямках!.. Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Дякую пану Віктору Андрусову за його аналітику!.. Велике подяка пану Володимиру Золкіну і всій його прекрасній команді за невтомну, якісну, потужну, надважливу працю на благо нашої України!..
    10
  30. Вірші із Криму... (Героїчному Українському Народу і Героїчним Українським Воїнам присвячується…) Я серцем зараз з тими, хто в поході!.. Я серцем зараз з тими, хто в бою!.. І хоч я в – Українському Криму – знаходжусь, Я не – чекаю – Україну тут свою!.. Я – не чекаю, ні! – веду! – Її – рядками, Поезій Світлом вказую їй шлях… По кримській по землі ходжу Її кроками, Диханням дихаю Її в своїх віршах!.. Я кличу в них – Її! – Веду Її, підбиту, Але незламану, незламану! – ані на крихть! – Ані - на крихточку! - Душі Свободного Всесвіту Рабам «сво-збродним» не під силу підкорить!.. І я усім натхненням Творчої Свободи з вами – Із тими, хто вдень і вночі – «на Ви!», «на Ви!»… Із вами серцем я, мої Незламні, Несхитним словом! – із незламними-навік!.. Ні, це здається тільки вам, мої рідненькі, Що я – десь там, у «стіловИх» військах»… Десь там, у «мрієтворних силах» Неньки… Що я – не вершник, я – вірштант! – у цім «рос-Пеклі»… І що послань моїх «майбутнії» лелеки В’ють свої гнізда – не в покинутих містах!.. Ні! – це здається вам!.. Я був поетом-братом! – Із тими був, хто боронили «Коксохім», Хто «Азовсталь» тримали – самостратно!.. На Салтівці, коли Її розстрілювали «Градами», На тім жах-цвинтарі Ізюму – з безпорадними, - Я був, я був – із мирними і ратними!.. І творчість ця моя – суцільний Драмтеатр… І україномовний «твір», и русские «стихи»!.. І зараз! – там я!... я ходжу і плачу… По вулицях Авдіївки, яких давно нема… В примарнім місті я – вкрай-безпримарно плачу, Я – на зло ворогу – к вам – животвірно – «плачу»! – Живопишу – вкрай-відчайдушно! – вам на Вдачу Я твір за твором! Й вірю, й вірю: не дарма!.. Я не чекаю Перемогу: «Ось, невдовзі!»… Запас благих надій давно, давно! – ізжив… Вам лиш здається від початку й досі, Що за столом «застиг»! – Ні, з вами, Доленосні! Я з вами! – на крутій тяжкій дорозі… Свічу вам шлях, надгероїчні хлопці, Надгероїчнії дівчата! – У знемозі Тягну віз з вами я на зустріч Перемозі, Із всіх поетних, із остатньо-мрійних я – із «жил»!.. (25-26 квітня 2024 року, фінальна авторська редакція – 27 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава і низький уклін Олександру Деменко і в його лиці абсолютно кожному воїну Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка Володимиру, Дарині і всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    10
  31. Новорічне «неперемовне» (Вірші із Криму!) О, скільки "балачкових" дум навколо одного: «Коли час «перемовин»?»!.. Не знаю точно я, чи вони будуть - взагалі!.. Але я точно! знаю те, що буде «Україна» - це вже безумовно! Квітуча Україна точно буде, та її – співуча мова… Її – світуче Сонце!.. та її – світанкові гаї!.. Я точно знаю те, що буде Україна!... і - з Донбасом!.. й – з Кримом!.. Що зараз, мабуть, і не віриться комусь уже – здобуть! – А я – животворю! – надієньку і віроньку – в падіння «третєриму»… І слово «мабуть» перетворюю я з Музонькой – в «майбУть»!.. Я – неймо-вірю – в те, що приречЕна «буть» Країна наша – ново-НаречЕной! Звісно! – Із Майбутнем – із світло-нареченим місяцем – якимсь... Все бачиться, все бачиться та Дівчина мені, в якої погляд – Пісня!.. Та дивовижно-бійка Краля – з пишного безкрай-Полісся, Що дивиться в глибини Світязя – якоюсь Світо-Зіркой – скрізь!.. Цей Сине-Зір, я бачу – у віках – розлився, - Синь–і-Вірно!.. І вірно знаю, що не владний – січень прИйдешній – перетворитись в – вічну Січність! – Так! чую, що - на ворога! - «реве та стогне Дніпр»…Сміхом Громовинним! – І – вирно - знаю! що впадає він спокон! – у Українську! Вічність!.. Це знаю точно! – І від балачкових дум отих – навколо «перемовин» Я думами – баладними! – огортувать спішу ЇЇ! – Несправедливість-Біль гоЇть! – Тими, що вічно! знають те, що буде Україна! – вже «неперемовно»! – Квітуча Україна буде наша… та її співуча мова… Її Світуче Сонце… та її світанкові гаї!.. (Зовсім нові вірші, 31 грудня 2024 року) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захисникам і Захисницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Крим - це Україна!.. Усім привіт із тимчасово окупованого півострова,!.. Велика подяка пану Володимиру Золкіну і всій його прекрасній команді за яскраву, потужну, надважливу, унікальну працю на благо нашої України!..
    9
  32. Хрести Пам’яті (Зовсім нові вірші із Криму… Присвячуються усім загиблим, закатованим нещасним людям в окупованому Ізюмі в 2022 році…) Порину я в глибини Пам’яті підчас… А там – хрести…хрести!.. Скрізь – поле Пам’яті - умармурОванеє плитами й усіяне хрестами!.. І хочеться писать мені кудись – потужнії, вкрай-тужнії – листи… Якогось біса хочеться мені в якийсь – «кудИсвіт» - все «кричать» листами!.. Куди пишу?.. Кому пишу?.. Я ж – точно! «крАпково»! і «нАмертво» те знаю, Коли кричать : «Росії скоро грець! Росію скоро жде «Везувій»!, Що вже давно померла і «похована» - насправді! – «імперюка» злая На бЕзмежно-безбожнім цвинтарі – там, у лісах околичних Ізюму… Там, де – хрести… хрести… хрести… хрести… хрести… І жодного! посеред них, там– Життєдайного! Хреста – на втіху нам, - немає!.. А тільки – висохлі, «кощеє-видні» «бЕзхресних» хрестів – «ліси»… А тільки лиш – дрімучая Стіна НевИкричного Горенька – навік-німая!.. Німії крики, занімілі! на теренах Пам’яті… безпомічнішим «німовлям»!.. Тим паче, як згадаю, що там, серед жертв, були ще зовсім беззахИсні дітки… Під Одне слово те святеє наше «ЗСУ» й під «Одную» свою блюзнірськую «гребінку» «заграбляв» Своїми «граблями» безчемно-бЕзмежними – й старикІв, й жІнок, і хлопців з ТРО, всіх, супротИ «раб’я» Так відчайдушно-бійких, так відчай-незгодних, - «укрів» украй-дивних!.. Я там не був… як і багато хто із українців… не могли там в той час буть! – Але у Пам’яті - застигли! крики ті – навік! – заледеніли по-над душами! – Ви із простих людей – «нацистів» потайних! - хотіли – для себе – «здобуть»! – Ви вИтворити, «вИтортурити» хотіли стони «звІрячі» із них, «Глас Волі» душачи… Ми там не бУли… І ми – всі! – там були!.. в безкінечний той, в безкраїй той момент… І Крига СтОгнення сердечно-безіменного над Гласом Волі Всевкраїнськой – нависає… Й донині нависає – бЕзвісно-похованой для нас країни – «невмирущо-чахлий» Монумент, І всіх її «дзержАвиньских» катів – луна віків – розкочується – Пам'яті лісами… А я куди зову?.. – адже, я знаю, що не вИкарбувані ці «нАголосніші» мої рядки, Адже не вИкровавлені сліди на всім – серцеболЯщі – нашім, – єзуїтським «цвинтар-жестом», Нікому в світі, окрім нас, болящих, не завадять забувать – безболісно! - ті найжахливіші роки, Нікому не завадять – всЕсвітньо! – нас «заміряти» з – найлютішим «людожерством»!.. …Занурююсь!.. в глибини Пам’яті підчас… а там – на дні, вже ледве-бачний, ордерОк» той… А що, коли склав повноваження не лиш Гаазький суд, а вже й – Суд Вищий?!.. І що, коли нікОли полю Пам’яті моєї – полем Пам’яті «лісно»-квітучим - вже не буть, нівроку, - Що там нарІки і навІки! буде те – лісно-«дрімуче» під Ізюмом – кладовище?!.. Але!.. одне я знаю: хоч для всіх вона – ще грізно-теплиться, громоподібно! все жива, Та - при житті! «похована» всією Силой Вільной Горя нашого! - «живе» в могилі… «імперюка»!.. І ти згадаєш, злодій, ти згадаєш, монстр, як в країні нашій «дрібно» все зжирав, Коли, здихаючи, в нас – Життєдайного Хреста Прощення Нашого! – не вимолять твої падлюки!.. І ще одне!.. я оста-точно! бачу: над суціль-«похмУрищем» тим – безпросвітним! – тих хрестів Постала вербонька плакуча… й сльози життє-творні ллє, - майбутньо-творні! – на «несхитні» плити! – Вічно-плакучая могУтниця незламной України нашої свій - Гордий Колисковий Спів - нести Продовжує! – свою могутньо-вербну, сльозно-кришталеву Пісню – втішно бЕзкрай-«лити»!.. (В ніч з 22 на 23 лютого, вдень 23 лютого 2025 року) Текст містить багато оказіоналізмів.
    9
  33. Як я згоден з Вами, Іван... Я теж не розумію ні про Придністров'я, вже другий рк не розумію, чому ЗСУ на Мінск не пішли, це ж просто легка прогулянка була б, що таке взагалі білоруська армія і хто її і де бачив, я вже мовчу про те, що там більша частина до полка Каліновського примкнула б. А Майя Санду на Придністров'я добро своє ніколи не дасть, при всій моїй симпатії до неї це політик абсоллютно західної сучасної формації, а ця Європа вже четвертий рік на війну ніяк зібратись не може... Дуже слушна, дуже гарна бесіда, моя шира повага цій розумній, мужній людині зі світлою головою!.. На жаль, до військових у нас мало прислуховуються, принаймні мені так здається...
    8
  34. Загубилося серце… (Зовсім нові вірші із Криму...) Загубилося серце моє – десь в нескоренім Києві першопрестольнім… Десь над вільною – простір-безОглядней! ДнІпра згубилось… Десь у гірких рядках «Кобзаря», у його незавершенім стоні… Десь – в безодні Вкраїнської Пісні, в крізь-Тьмарно-співочих глибинах!.. Десь в безодні боїв загубилося серце моє, у пилюці… У пекельнім диму десь… гартується, пеклиться! – для знов-пекельних димів… Загубилося серед відважних бійцівських cердець і сердЕньок матусиних, Що відважно тримаються, стійко чекають додому Синів… Загубилося серце… в безсонних очах?.. чи – за столиком біля віконця?.. чи – «фронті» – своєму?.. Й розгубилася творчість - від серця! - cердешна моя… перед Мужністю наших ЗахІсниць і Вдів… Й… розг(р)убилося! - серце моє чоловіче пред тими – Очима, повними Сльоз Непоемних… Отих Сльоз – життєтвірних! – розтаяло й тане сердЕнько в дивах чаро-Дів!.. Тане… гУбне… під Течієй Горя, і тоне! в віршах – невимОвних… Все віршечки, віршЕчки черпа… Та не тоне! від них – «НевичЕрпність»!.. Невичерпністю Горя Каховського, гублячись, серце моє Украй-з- Море – не, На якусь невимірнУ Горерлу! – кинуто Хвилей НастУпу Нікчемності!.. Моє серце – якась висота під Бахмутом, Авдіївкой, Часовим Яром і тощо… Що не може росія забрати – навік, але й Україна – ще трішки! – остАточно взяти… Моє серце - це рОзрив-серце якесь, що в Бучанськім погромі – розтрощено… Моє серце – це хрест цвинтарів неосяжних, Безхрестя безмірного – від супостатів… Навіть в – ріднім! Криму – воно губиться… у рашистськім полоні, на «острові»… Моє серце – тепер «острівець»… cеред тисяч безлюдяних, а може і - бЕзлюдних! – душ… «П’ятий острів» повинен шукати на рідній землі, й – українським апострофом! – Тут біль Серця мого заважає воланням оркІв все ж зливатись - в Єдиний Смерть-Туш!.. І все губиться… серце моє… рідний Крим так й не змігши знайти – у Криму! у рідненькім… Все вкрай-губиться – в сЕрцях друзів близьких… ну а може – у їхнім Безсерді пала?!.. Й найближчії руки в - найглибшую Прірву! – з’єдналися для моєй Неньки… І між нами постала Одеса, потрібна так «русскому сердцу» навіщось – «дотла!»... Так тонуло те серце моє в прірві сльоз – сльоз-перлин юної одеситки*… І «ховалося» втішно воно – у «Перлині у моря», яку відстояли – такі ж! – героїні й герої - навІк! – В, Слава Богу, - Вкраїнських! - ховалося серце притульно, - в безцінних примітках: У перлинних садах і «Софіївки», й Олександрії», і в «асканІйських» розквіттях «ПЕрлин»-квіток… В колисці «перлинної» волі, що Бог «Запоріжжям» нарік!.. І ховалося серце в безкрайнюю Скрізь, і тому скрізь губилось, усюди! – втрачалось… Ну а ворог «пелЮстки» йому дарував… серце – дорозривав… на ГоргОрі – дорозпинав! Просто страчувалось! сердЕнько – в дніпрянах, херсонцях, авдіївцях і полтавчанах… У Ізюмі, в Чернігові, в Харкові, у Маріуполі, в Сумах – у Сумах Суцільних – «руський» страчав Світ Його з ліку Землі! – у суцільних Болях – тих рядків вічно-бЕзвісних, вічно-«начасних»… В перекреслених і перекривавлених! вІршах я серце – навік-залишАв!.. Я загУблював серце моє у крокАх Перемоги, крокАх – безсумнівних, крокАх - неминучих… Уповільнених нині, у – ледве помітних, теж у загублених дещо – крокАх… Я загублювая серце десь у дівочих очах – завзятущо-квітучих, у віщо-блискучих, В візеруночках їх вишиванкових, тих– дивовижних на диво! – я серцем – пропав!.. У тих диво-Світах, і у диво-Світанках тих творчих Світів загубилося серце – те ненароком-світанне!.. І у Світязя світлих глибинах, у чистій, криштальній його – животворній! - воді… І з отих українських прозорих глибин, знаю - Вітязем нОвим – те серце повстане, Те, що поки незриме і мною самим! – як й з сердечних Глибин НововітязІв статних Повстає найсердечніша, найвідвертіша лірика – з тих Сердець Надгероїв- Воїв!.. Ввік-залишилось серце моє… там, в нескоренім "Серці", у Києві першопрестольнім… Загубилось – у снах золотих… у якихось – софіївських! - снах… Загубилось в тарасовім стоні віків – в тім, на жаль, незавершенім стоні… Але!.. лють їх ворожа не знає, що стон той в нас Піснею зветься – «исконной»!.. І – знайдЕться, знайдЕться! – знов серце моє – в тих Просторих й Прозорих СпівАх!.. (Ввечері 2 грудня, в ніч з 2 на 3 грудня 2024 року, фінальна авторська редакція – 25-26 січня 2025 року) Автор: Федір Федоров. Текст містить багато оказіоналізмів. Радий представити вашій увазі, мої дорогі співвітчизники ці мої нові вірші, які були одною з найдовших, з найскладніших моїх поетичних робіт, адресованих моїй рідній країні під час цієї страшенної Біди… У цьому творі втілено дуже багато різноманітних почуттів, відчуттів, вражень, роздумів, переживань… І в сюжетній і підспудній основі його лежить сумбурність, своєрідний «потік свідомості», дуже стрімка, калейдоскопічна зміна образів… І такий спосіб написання, побудування твору, спосіб відображення дійсності, на мою думку, найбільш вірно і точно виражає приголомшливу неспокійність, сумбурність, «буревісність» нашого часу… *»Юна одеситка» – мова йде про Руслану Данілкіну, військову Збройних Сил України, якій я присвячував свої вірші «Посвящение Женскому Мужеству», юну героїню, яка в 17 років пішла добровільно на фронт і лишилася ноги внаслідок бомбардування міста Херсон окупантами…
    8
  35. Письмо из «подполья» (Стихи из Крыма! Любимой Украине!) Я к вам пишу… как будто - из подполья… Как бы из бункера – иззыблемых! – надежд… А выйдя в свет, хоть – на своё подворье, Всё убеждаюсь: в оккупации… безбрежной!.. Я в этом городе живу с первых годочков детства… Но… ныне новым чувством безутешно одержим: Здесь негде стало прислонить главу, душою – деться… Уходит город из-под ног моих… к ногам – чужим!.. И часто-часто так, почти – ежегодинно, Себя на мысли я в «подполии» ловлю, Что здесь, в моей квартире – Украина, А там – рф-ия – «в цвету» и «во хмелю»!.. Там – не безбрежность! – беспредел! путинофренов… Но как же сетовать на это – глупо-глупо! – Когда во всех стихах звучат незрим-рефреном – Авдеевка, Бахмут, Изюм и Мариуполь!.. Конечно, грех-то – мне! – уж жаловаться нА жизнь, - Там, в Харькове, - из-за русни Весны не видно!.. К тому же щедро – стигне! моя поэт-пажить!.. Но – к чёрту, к чёрту! эту «пажить»! – на крови-то!.. Неистово полн чувств противоречных… Вы там – бомбимы, все! – авиа-болью! - прожжены!.. А я – далёко так, сочувственно-беспечно… Мы все – заложники! - несправедливейшей Войны!.. За что, за что моей стране – такие зверства?.. За что - лавины «смертоносных» новостей?.. За что же выпало такое Ей - «добрососедство», И «щедрик» многообещальный - от «друзей»!.. И каждый мой вопрос звучит – почти молитвой! И каждый мой рефрен – громами в небеса!.. А утешать вольна лишь моей боли – слитность! – С болЯми каждого незламного укрАинца!.. Я к вам пишу!.. как будто – из подполья… Из бункера – иззыблемых! – надежд… О, праздник, будешь ли на нашем ты подворье?.. О, свет освобожденья, мреть разбрезжишь?.. Лишь знаю: предо мной опять чистейшая бумага, И сквозь – иззыблемость! – всех жизненных основ, В ней проступает снова правда строк – блакитно-жовтим флагом! – Нет, не чернилами! - «БлакИтнілами»! - стиховыси блАгой, И искренностью щедрой - стигло-житніх! - моих слов!.. (В ночь с 14 на 15 июня) Автор: Фёдор Фёдоров, крымский поэт. В тексте содержатся авторские окказионализмы. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Курщині і під Покровськом!.. Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Крим - це Україна!.. Усім привіт - із тимчасово окупованого півострова!.. . Велика подяка Володимиру, Дарині і всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    8
  36. Наодинці із кровоточивою душею (Вірші із Криму! Коханій Україні!) Як я люблю свої "воєнні" "українськії" віршІ!.. І як їх ненавИджу!.. Як! їх незграбно й ненавИсно! я люблю!.. Бо в них я бачу то – безхмарную «жовто»-блакить, а то Бахм-марну «кару вищу», То бачу Духа Українського Красу, то вдов Серця – ізнищені, То невимІрну! нашу доброту один до одного, то Одне! Лишенько, Самеє Лишенько – замість Авдіївки і Мар’янки, саму –«безлюдь»!.. Ці вірші дали мені змогу буть – у час надзможніший! – з своїм народом… Ці вірші дали змогу буть хоч чимсь! йому корисним… І ці вірші - такі! листи – породжували, - в цей суцільний час Негоди, Листи подяки і підтримки, від - й без того! - дивно-щедрих! українців... Ці вірші «обдаровували», і ці вірші - лікували, В кінці кінців, вони мені (чого ж душей кривити!) Такую славу – бЕзкрай –неочікуваную спіткали, Але ці вірші… від того не припинили вкрай кровити… В них Чорне море – чорне від крові, у них – криваві Горе-ріки… Ще мной Увічнені! незмивні-ввік... неспинні ввік... і ввік-«литі»! – Ті ріки «вічної! крові»… І ті навіки-вічні дітки – Лише у вічній пам’яті… Одвічнії каліки… Ті – заживо-поховані… безвІсті-зниклі… Ті – закатовані… й закатані… русней безликой… Крові всієй Вкраїнськой Нації, кровезні! Ріки… Іще моєй! душевной кров’ю - весь час!– политІ!.. О, якщо б Небеса мені сказали: «Ти віддай оці всі вІрші! – Що ти - найтяжчим, найдорожчим, і надзможним кровним! потом – здобував!.. І що прокинешся, народе мій, як і раніше… Іще у лютому тому… І з боку путіна й росії – тиша!.. І всі-всі жИві – й діточки!.. й дорослі!.. Лишились Всі! цілими міста!.. І всіх-всіх нас облишили Усі! тривоги – «доповітряні»! - й повітряні - тим більше!.. Якби було ВСЕ можна повернуть, ВСЮ КРОВ – за всі ці сотні віршів! – То я б – поет… поет – до мозку кІсток!.. НЕ ЗАМИСЛИВШИСЬ, Іх ВСІ віддав, і з ними славу ВСЮ свою – за ЦЕ! - віддав!.. (вдень 19 серпня 2024 року) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава і низький уклін пану Олександру і в його лиці абсолютно кожному воїну Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка Володимиру, Дарині і всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    7
  37. Вірші із Криму... (Героїчному Українському Народу і Героїчним Українським Воїнам присвячується…) Я серцем зараз з тими, хто в поході!.. Я серцем зараз з тими, хто в бою!.. І хоч я в – Українському Криму – знаходжусь, Я не – чекаю – Україну тут свою!.. Я – не чекаю, ні! – веду! – Її – рядками, Поезій Світлом вказую їй шлях… По кримській по землі ходжу Її кроками, Диханням дихаю Її в своїх віршах!.. Я кличу в них – Її! – Веду Її, підбиту, Але незламану, незламану! – ані на крихть! – Ані - на крихточку! - Душі Свободного Всесвіту Рабам «сво-збродним» не під силу підкорить!.. І я усім натхненням Творчої Свободи з вами – Із тими, хто вдень і вночі – «на Ви!», «на Ви!»… Із вами серцем я, мої Незламні, Несхитним словом! – із незламними-навік!.. Ні, це здається тільки вам, мої рідненькі, Що я – десь там, у «стіловИх» військах»… Десь там, у «мрієтворних силах» Неньки… Що я – не вершник, я – вірштант! – у цім «рос-Пеклі»… І що послань моїх «майбутнії» лелеки В’ють свої гнізда – не в покинутих містах!.. Ні! – це здається вам!.. Я був поетом-братом! – Із тими був, хто боронили «Коксохім», Хто «Азовсталь» тримали – самостратно!.. На Салтівці, коли Її розстрілювали «Градами», На тім жах-цвинтарі Ізюму – з безпорадними, - Я був, я був – із мирними і ратними!.. І творчість ця моя – суцільний Драмтеатр… І україномовний «твір», и русские «стихи»!.. І зараз! – там я!... я ходжу і плачу… По вулицях Авдіївки, яких давно нема… В примарнім місті я – вкрай-безпримарно плачу, Я – на зло ворогу – к вам – животвірно – «плачу»! – Живопишу – вкрай-відчайдушно! – вам на Вдачу Я твір за твором! Й вірю, й вірю: не дарма!.. Я не чекаю Перемогу: «Ось, невдовзі!»… Запас благих надій давно, давно! – ізжив… Вам лиш здається від початку й досі, Що за столом «застиг»! – Ні, з вами, Доленосні! Я з вами! – на крутій тяжкій дорозі… Свічу вам шлях, надгероїчні хлопці, Надгероїчнії дівчата! – У знемозі Тягну віз з вами я на зустріч Перемозі, Із всіх поетних, із остатньо-мрійних я – із «жил»!.. (25-26 квітня 2024 року, фінальна авторська редакція – 27 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава і низький уклін Володимиру Шевченко і в його лиці абсолютно кожному воїну Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка Володимиру, Дарині і всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    7
  38. Найсвятковіший день (Нові вірші із Криму! Присвячую усім, хто повернувся на рідну землю після 2 років полону...) Вже третій рік в Країні нашій свят немає, - Окрім одного! – Замість «Нових років» дітям сниться, Довгоочікуваний, вимріяний всім Вкраїнським Краєм: Той день, коли рф-ія із мороку полону повертає Захісників – нам наших – й Захісниць – нам!.. Cпустошені душей, понівечені, схудлі, Там! – стерплі – всі нестерпні! тортури, - За несинітні всі – «режими київські» і «хунти», - Від ненаситних «миротворців» - миролютних!.. Але в ослаблих тілом не ослабла – Волелюбність!.. І своїм Духом, як раніше – то могутнії тури!.. І як би хто іх не випробував на міцність, І як би хто із них – «канатні» нерви – не тягнув, - У їх очах все сяє Життєдарна Гідність, Й затверджується жит – вкраїнських – Стиглість! – В надійних поглядах Захисників і Захисниць – нам!.. Занебокрайно кожен! погляд – огорнув!.. І зараз ці! Бійці, немов повернуті із Пекла, Із потойбічних тих! – ращистських тих! – світів, – У соняшних обіймечках – рідненьких, - Як особливо-нерозлийвода з своєю Ненькою, І – нерозривсвобода – навіки-віків!.. І звільненії жіночки так неосяжно квітнуть – Над неосяйвом рідним – рідних кольорів! – Не по жіночому – катовані і биті… Але не стратили – Жіночість! - в них – бандити, - Украіночість! - виключну, несамовиту, Яку прекрасили – букетами жовто-блакитиними Ті, хто чекали - Так! – вас, - так Надієй «квітнули», - Довгоочікування Світ – шляхи розмайорів!.. О, як стрічають вас! – Це просто Щира Пісня! – А може ні? – Співучість Щирості Вкраїнської віта! – Крізь Гучність всю – Скаженої Буденності – всю Грізність! – Співучість лине – в Вичарно-Майбутнії Літа!.. А значить – в сльози Захісниць, що розсіялись, В тугу Захісників, що перед рідною землею - ниць! – І всюди, всюди – Надсвяткова Радість, Не зна стін, меж, кордонів і границь!.. І весь цей вірш написаний моїми – сяй-сльозами, Що я перетворив в незгаснії слова –привітні!.. Я був – блакитним розчерком своєї ручки з вами, Й "сонячним" розчерком – най-життєстверджуючішого з піїтів!.. І хоч в Країні святкуваннь вже третій рік не чутно, Я життє-стверджую: вже скоро, українці, - Очікує нас Свято Головне – Майбутнє, Коли із – мрічного! полону - всіх-всіх повернуть вже У – вічну! Україну – наших і Захисників, і Захисниць - нам!.. (10 червня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Вірші скорочені на строфу, під розмір коментаря. Містять оказіоналізми.
    7
  39. Загубилося серце… (Зовсім нові вірші із Криму...) Загубилося серце моє – десь в нескоренім Києві першопрестольнім… Десь над вільною – простір-безОглядней! ДнІпра згубилось… Десь у гірких рядках «Кобзаря», у його незавершенім стоні… Десь – в безодні Вкраїнської Пісні, в крізь-Тьмарно-співочих глибинах!.. Десь в безодні боїв загубилося серце моє, у пилюці… У пекельнім диму десь… гартується, пеклиться! – для знов-пекельних димів… Загубилося серед відважних бійцівських cердець і сердЕньок матусиних, Що відважно тримаються, стійко чекають додому Синів… Загубилося серце… в безсонних очах?.. чи – за столиком біля віконця?.. чи – «фронті» – своєму?.. Й розгубилася творчість - від серця! - cердешна моя… перед Мужністю наших ЗахІсниць і Вдів… Й… розг(р)убилося! - серце моє чоловіче пред тими – Очима, повними Сльоз Непоемних… Отих Сльоз – життєтвірних! – розтаяло й тане сердЕнько в дивах чаро-Дів!.. Тане… гУбне… під Течієй Горя, і тоне! в віршах – невимОвних… Все віршечки, віршЕчки черпа… Та не тоне! від них – «НевичЕрпність»!.. Невичерпністю Горя Каховського, гублячись, серце моє Украй-з- Море – не, На якусь невимірнУ Горерлу! – кинуто Хвилей НастУпу Нікчемності!.. Моє серце – якась висота під Бахмутом, Авдіївкой, Часовим Яром і тощо… Що не може росія забрати – навік, але й Україна – ще трішки! – остАточно взяти… Моє серце - це рОзрив-серце якесь, що в Бучанськім погромі – розтрощено… Моє серце – це хрест цвинтарів неосяжних, Безхрестя безмірного – від супостатів… Навіть в – ріднім! Криму – воно губиться… у рашистськім полоні, на «острові»… Моє серце – тепер «острівець»… cеред тисяч безлюдяних, а може і - бЕзлюдних! – душ… «П’ятий острів» повинен шукати на рідній землі, й – українським апострофом! – Тут біль Серця мого заважає воланням оркІв все ж зливатись - в Єдиний Смерть-Туш!.. І все губиться… серце моє… рідний Крим так й не змігши знайти – у Криму! у рідненькім… Все вкрай-губиться – в сЕрцях друзів близьких… ну а може – у їхнім Безсерді пала?!.. Й найближчії руки в - найглибшую Прірву! – з’єдналися для моєй Неньки… І між нами постала Одеса, потрібна так «русскому сердцу» навіщось – «дотла!»... Так тонуло те серце моє в прірві сльоз – сльоз-перлин юної одеситки*… І «ховалося» втішно воно – у «Перлині у моря», яку відстояли – такі ж! – героїні й герої - навІк! – В, Слава Богу, - Вкраїнських! - ховалося серце притульно, - в безцінних примітках: У перлинних садах і «Софіївки», й Олександрії», і в «асканІйських» розквіттях «ПЕрлин»-квіток… В колисці «перлинної» волі, що Бог «Запоріжжям» нарік!.. І ховалося серце в безкрайнюю Скрізь, і тому скрізь губилось, усюди! – втрачалось… Ну а ворог «пелЮстки» йому дарував… серце – дорозривав… на ГоргОрі – дорозпинав! Просто страчувалось! сердЕнько – в дніпрянах, херсонцях, авдіївцях і полтавчанах… У Ізюмі, в Чернігові, в Харкові, у Маріуполі, в Сумах – у Сумах Суцільних – «руський» страчав Світ Його з ліку Землі! – у суцільних Болях – тих рядків вічно-бЕзвісних, вічно-«начасних»… В перекреслених і перекривавлених! вІршах я серце – навік-залишАв!.. Я загУблював серце моє у крокАх Перемоги, крокАх – безсумнівних, крокАх - неминучих… Уповільнених нині, у – ледве помітних, теж у загублених дещо – крокАх… Я загублювая серце десь у дівочих очах – завзятущо-квітучих, у віщо-блискучих, В візеруночках їх вишиванкових, тих– дивовижних на диво! – я серцем – пропав!.. У тих диво-Світах, і у диво-Світанках тих творчих Світів загубилося серце – те ненароком-світанне!.. І у Світязя світлих глибинах, у чистій, криштальній його – животворній! - воді… І з отих українських прозорих глибин, знаю - Вітязем нОвим – те серце повстане, Те, що поки незриме і мною самим! – як й з сердечних Глибин НововітязІв статних Повстає найсердечніша, найвідвертіша лірика – з тих Сердець Надгероїв- Воїв!.. Ввік-залишилось серце моє… там, в нескоренім "Серці", у Києві першопрестольнім… Загубилось – у снах золотих… у якихось – софіївських! - снах… Загубилось в тарасовім стоні віків – в тім, на жаль, незавершенім стоні… Але!.. лють їх ворожа не знає, що стон той в нас Піснею зветься – «исконной»!.. І – знайдЕться, знайдЕться! – знов серце моє – в тих Просторих й Прозорих СпівАх!.. (Ввечері 2 грудня, в ніч з 2 на 3 грудня 2024 року, фінальна авторська редакція – 25-26 січня 2025 року) Автор: Федір Федоров. Текст містить багато оказіоналізмів. Радий представити вашій увазі, мої дорогі співвітчизники ці мої нові вірші, які були одною з найдовших, з найскладніших моїх поетичних робіт, адресованих моїй рідній країні під час цієї страшенної Біди… У цьому творі втілено дуже багато різноманітних почуттів, відчуттів, вражень, роздумів, переживань… І в сюжетній і підспудній основі його лежить сумбурність, своєрідний «потік свідомості», дуже стрімка, калейдоскопічна зміна образів… І такий спосіб написання, побудування твору, спосіб відображення дійсності, на мою думку, найбільш вірно і точно виражає приголомшливу неспокійність, сумбурність, «буревісність» нашого часу… *»Юна одеситка» – мова йде про Руслану Данілкіну, військову Збройних Сил України, якій я присвячував свої вірші «Посвящение Женскому Мужеству», юну героїню, яка в 17 років пішла добровільно на фронт і лишилася ноги внаслідок бомбардування міста Херсон окупантами…
    7
  40. Загубилося серце… (Зовсім нові вірші із Криму...) Загубилося серце моє – десь в нескоренім Києві першопрестольнім… Десь над вільною – простір-безОглядней! ДнІпра згубилось… Десь у гірких рядках «Кобзаря», у його незавершенім стоні… Десь – в безодні Вкраїнської Пісні, в крізь-Тьмарно-співочих глибинах!.. Десь в безодні боїв загубилося серце моє, у пилюці… У пекельнім диму десь… гартується, пеклиться! – для знов-пекельних димів… Загубилося серед відважних бійцівських cердець і сердЕньок матусиних, Що відважно тримаються, стійко чекають додому Синів… Загубилося серце… в безсонних очах?.. чи – за столиком біля віконця?.. чи – «фронті» – своєму?.. Й розгубилася творчість - від серця! - cердешна моя… перед Мужністю наших ЗахІсниць і Вдів… Й… розг(р)убилося! - серце моє чоловіче пред тими – Очима, повними Сльоз Непоемних… Отих Сльоз – життєтвірних! – розтаяло й тане сердЕнько в дивах чаро-Дів!.. Тане… гУбне… під Течієй Горя, і тоне! в віршах – невимОвних… Все віршечки, віршЕчки черпа… Та не тоне! від них – «НевичЕрпність»!.. Невичерпністю Горя Каховського, гублячись, серце моє Украй-з- Море – не, На якусь невимірнУ Горерлу! – кинуто Хвилей НастУпу Нікчемності!.. Моє серце – якась висота під Бахмутом, Авдіївкой, Часовим Яром і тощо… Що не може росія забрати – навік, але й Україна – ще трішки! – остАточно взяти… Моє серце - це рОзрив-серце якесь, що в Бучанськім погромі – розтрощено… Моє серце – це хрест цвинтарів неосяжних, Безхрестя безмірного – від супостатів… Навіть в – ріднім! Криму – воно губиться… у рашистськім полоні, на «острові»… Моє серце – тепер «острівець»… cеред тисяч безлюдяних, а може і - бЕзлюдних! – душ… «П’ятий острів» повинен шукати на рідній землі, й – українським апострофом! – Тут біль Серця мого заважає воланням оркІв все ж зливатись - в Єдиний Смерть-Туш!.. І все губиться… серце моє… рідний Крим так й не змігши знайти – у Криму! у рідненькім… Все вкрай-губиться – в сЕрцях друзів близьких… ну а може – у їхнім Безсерді пала?!.. Й найближчії руки в - найглибшую Прірву! – з’єдналися для моєй Неньки… І між нами постала Одеса, потрібна так «русскому сердцу» навіщось – «дотла!»... Так тонуло те серце моє в прірві сльоз – сльоз-перлин юної одеситки*… І «ховалося» втішно воно – у «Перлині у моря», яку відстояли – такі ж! – героїні й герої - навІк! – В, Слава Богу, - Вкраїнських! - ховалося серце притульно, - в безцінних примітках: У перлинних садах і «Софіївки», й Олександрії», і в «асканІйських» розквіттях «ПЕрлин»-квіток… В колисці «перлинної» волі, що Бог «Запоріжжям» нарік!.. І ховалося серце в безкрайнюю Скрізь, і тому скрізь губилось, усюди! – втрачалось… Ну а ворог «пелЮстки» йому дарував… серце – дорозривав… на ГоргОрі – дорозпинав! Просто страчувалось! сердЕнько – в дніпрянах, херсонцях, авдіївцях і полтавчанах… У Ізюмі, в Чернігові, в Харкові, у Маріуполі, в Сумах – у Сумах Суцільних – «руський» страчав Світ Його з ліку Землі! – у суцільних Болях – тих рядків вічно-бЕзвісних, вічно-«начасних»… В перекреслених і перекривавлених! вІршах я серце – навік-залишАв!.. Я загУблював серце моє у крокАх Перемоги, крокАх – безсумнівних, крокАх - неминучих… Уповільнених нині, у – ледве помітних, теж у загублених дещо – крокАх… Я загублювая серце десь у дівочих очах – завзятущо-квітучих, у віщо-блискучих, В візеруночках їх вишиванкових, тих– дивовижних на диво! – я серцем – пропав!.. У тих диво-Світах, і у диво-Світанках тих творчих Світів загубилося серце – те ненароком-світанне!.. І у Світязя світлих глибинах, у чистій, криштальній його – животворній! - воді… І з отих українських прозорих глибин, знаю - Вітязем нОвим – те серце повстане, Те, що поки незриме і мною самим! – як й з сердечних Глибин НововітязІв статних Повстає найсердечніша, найвідвертіша лірика – з тих Сердець Надгероїв- Воїв!.. Ввік-залишилось серце моє… там, в нескоренім "Серці", у Києві першопрестольнім… Загубилось – у снах золотих… у якихось – софіївських! - снах… Загубилось в тарасовім стоні віків – в тім, на жаль, незавершенім стоні… Але!.. лють їх ворожа не знає, що стон той в нас Піснею зветься – «исконной»!.. І – знайдЕться, знайдЕться! – знов серце моє – в тих Просторих й Прозорих СпівАх!.. (Ввечері 2 грудня, в ніч з 2 на 3 грудня 2024 року, фінальна авторська редакція – 25-26 січня 2025 року) Автор: Федір Федоров. Текст містить багато оказіоналізмів. Радий представити вашій увазі, мої дорогі співвітчизники ці мої нові вірші, які були одною з найдовших, з найскладніших моїх поетичних робіт, адресованих моїй рідній країні під час цієї страшенної Біди… У цьому творі втілено дуже багато різноманітних почуттів, відчуттів, вражень, роздумів, переживань… І в сюжетній і підспудній основі його лежить сумбурність, своєрідний «потік свідомості», дуже стрімка, калейдоскопічна зміна образів… І такий спосіб написання, побудування твору, спосіб відображення дійсності, на мою думку, найбільш вірно і точно виражає приголомшливу неспокійність, сумбурність, «буревісність» нашого часу… *»Юна одеситка» – мова йде про Руслану Данілкіну, військову Збройних Сил України, якій я присвячував свої вірші «Посвящение Женскому Мужеству», юну героїню, яка в 17 років пішла добровільно на фронт і лишилася ноги внаслідок бомбардування міста Херсон окупантами…
    6
  41. Вірші із Криму... (Героїчному Українському Народу і Героїчним Українським Воїнам присвячується…) Я серцем зараз з тими, хто в поході!.. Я серцем зараз з тими, хто в бою!.. І хоч я в – Українському Криму – знаходжусь, Я не – чекаю – Україну тут свою!.. Я – не чекаю, ні! – веду! – Її – рядками, Поезій Світлом вказую їй шлях… По кримській по землі ходжу Її кроками, Диханням дихаю Її в своїх віршах!.. Я кличу в них – Її! – Веду Її, підбиту, Але незламану, незламану! – ані на крихть! – Ані - на крихточку! - Душі Свободного Всесвіту Рабам «сво-збродним» не під силу підкорить!.. І я усім натхненням Творчої Свободи з вами – Із тими, хто вдень і вночі – «на Ви!», «на Ви!»… Із вами серцем я, мої Незламні, Несхитним словом! – із незламними-навік!.. Ні, це здається тільки вам, мої рідненькі, Що я – десь там, у «стіловИх» військах»… Десь там, у «мрієтворних силах» Неньки… Що я – не вершник, я – вірштант! – у цім «рос-Пеклі»… І що послань моїх «майбутнії» лелеки В’ють свої гнізда – не в покинутих містах!.. Ні! – це здається вам!.. Я був поетом-братом! – Із тими був, хто боронили «Коксохім», Хто «Азовсталь» тримали – самостратно!.. На Салтівці, коли Її розстрілювали «Градами», На тім жах-цвинтарі Ізюму – з безпорадними, - Я був, я був – із мирними і ратними!.. І творчість ця моя – суцільний Драмтеатр… І україномовний «твір», и русские «стихи»!.. І зараз! – там я!... я ходжу і плачу… По вулицях Авдіївки, яких давно нема… В примарнім місті я – вкрай-безпримарно плачу, Я – на зло ворогу – к вам – животвірно – «плачу»! – Живопишу – вкрай-відчайдушно! – вам на Вдачу Я твір за твором! Й вірю, й вірю: не дарма!.. Я не чекаю Перемогу: «Ось, невдовзі!»… Запас благих надій давно, давно! – ізжив… Вам лиш здається від початку й досі, Що за столом «застиг»! – Ні, з вами, Доленосні! Я з вами! – на крутій тяжкій дорозі… Свічу вам шлях, надгероїчні хлопці, Надгероїчнії дівчата! – У знемозі Тягну віз з вами я на зустріч Перемозі, Із всіх поетних, із остатньо-мрійних я – із «жил»!.. (25-26 квітня 2024 року, фінальна авторська редакція – 27 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Слава і низький уклін Івану Мінченко і в його лиці абсолютно кожному воїну Збройних Сил України, які невтомно і надгероїчно боронять нашу країну, кладуть свої життя, втрачають здоров'я за усіх нас!.. Хай береже Вас Бог!.. Велика подяка Володимиру, Дарині і всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    5
  42. Послання у Майбутнє (Вірші із Криму! Коханій Україні!) Я викохую Мрії в своїй душі, Я у серці Мрії викохую – Про свої нездійснені чарівні вірші, Які вінчані десь – не з моєю епохою… Я викохую Мрії… але – не рядки… Ні єдиного натяку щодо їх змісту… Ні пів-слова немає, ані пів-туги, Ні повітряних замків - в повітрянім місті… Це підспудна, прихована зміст-широчінь... Це Кохання, якому мала світ-уява!.. Я викохую Мрії - вселенські - в Душі!.. А для когось це просто – надмарна забава… А для когось це – навіть не фіміам, Не палац із повітря, не оазіс міражний… Цей – із свіжих світів – букет фемінам Не справляє на більшість жінок жодних вражень!.. Це послання лиш тим, що майбутнім живуть… Але їх так надмало – для Твору! – Скільки фарб, стільки ліків мені не дадуть, Замайбутніла щоб саме тая нам путь! Щоб Шедевр Краси викохать із Потвори!.. Я викохую Мрії… в Душі їх ношу… Але з кожного з вас – лише треба з пів-слогу! А від кожного – трохи згасить зайвий шум! – Як би знали ви всі, що майбутньо дишу! Що викохую Мрії! – неймовмрiйно! – пишу Остаточну Весни, остаточну Весни Перемогу!.. (Вірші написані ніч з 8 на 9 січня, фінальна авторська редакція - вечір 10 січня) Автор: Федір Федоров, кримський поет Представляю вниманию украинских зрителей свои стихи на украинском языке, которые не имеют прямого отношения к кошмарной войне и Героической Борьбе украинского народа! Однако подспудно, во "втором дне" произведения, безусловно отразились окружающая обстановка, общий контекст нынешней сложнейшей, противоречивейшей, переломной действительности... Авторское примечание: прекрасно понимаю, что русское слово "слог" переводится на украинский - "склад". Но тут я не мог не допустить данный "русизм" из-за основополагающего смыслового момента - в угоду рифме, потому-что в этом фрагменте она играет важнейшую смыслообразующую роль. Від усієї душі бажаю нашим Захисникам і Захисницям Господньої Допомоги, Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх напрямках!. Ви - Кращі!.. Душей, Серцем і Пером - з Вами!.. Велика подяка Володимиру, Дарині і всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    5
  43. Лист з-під Авдіївки (Вірші із Криму ! Коханій Україні!) Пишу тобі, кохана, з-під Авдіївки, - Тут артилерія гуркоче всю добу… «Годину тихую» комбат нам ледве виділив, А я годину сну – для тебе! – наздобув… Неначе сон, цей лист крихкий з Авдіївки, Неначе сон, твоя надієчка в очах, Надійно-люблячий твій погляд, сум замріяний, Незламна віронька - яскравенька свіча… І от пишу тобі з «запеклої» Авдіївки… Пишу тобі у цей – надзламний! – час… Весь час тут треба діять… діять… діяти… Немає – миттєчка! – згадати, любі, вас… Хоч тіні посмішок Катрусі і Ганнусі… Коли усі дитячі посмішки – в суцільнішій Тіні! – У цьому існуванні – Землетрусі, У цій виснажливій, - ізснажливій! – Війні!.. Коли – суцільніше Хмарище – над країною, Коль будь-який час – навіки-вічний час, - Пишу тобі, кохана, «солов’їною» – Любові мовою, що викохала нас!.. Пишу тобі із – нашої! – Авдіївки, Пишу тобі я з – Української Землі! – Хоч не гуркоче Голуб Мира ні єдиний нам, Лиш артилерія – і гуркотає, и гримлить!.. Пишу тобі... а це здається – дивоньком! - Я, пильний, в темряві, у попелі й пилу, Пишу тобі з – примарної! – Авдіівки, Але – самим Життям! – тобі пишу… Пишу, здається, з України – в Україну, я, - Із «вічній» темряви – у Вічність, я пишу… І якщо з братством залишу – на час – Авдіївку, Навік! - упевнена душа, - не залишу!.. Тому пишу тобі, кохана, в Буревіїще, Цього бурливо-мрійного листа, Бо тільки віронька твоя мене тут гріє ще, - Й твоя Надзламная Надхненая Краса!.. Я повернусь! Обов’язково! – Наші дітки Хай дочекаються! - Настане наша Мить!.. Пишу я вам, мої кохані дівоньки, Цього листа з – за-пеклої! – Авдіївки, Де артилерія – гримлить, гримлить, гримлить… (Вірші створені в ніч з 25 на 26 лютого, фінальна авторська редакція – 26 лютого 2024 року) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Багато людей із України думають, що ці вірші написав військовий... Це дуже приємно мені як автору, що я настільки правдиво пережив у душі ті обставини, про які пишу... Але ні - я просто цивільна людина, поет, що близько до серця сприймає горе свого народу, багато передивився матеріалів, інтерв'ю з військовими, і проживаю їх почуття часто, немов свої, і тому, мабуть, так точно і правдоподібно описую це у своїй творчості... Спасибі від усієї душі вам, люди, за такі приємні, прекрасні, зворушливі, почесні коментарі, на жаль, не завжди виходить відповісти кожному... Від усієї душі бажаю нашим Захисникам і Захисницям Господньої Допомоги, Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень !.. Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Велика подяка Володимиру, Віктору, Альоні, Дарині і всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    5
  44. Лист з-під Авдіївки (Вірші із Криму ! Коханій Україні!) Пишу тобі, кохана, з-під Авдіївки, - Тут артилерія гуркоче всю добу… «Годину тихую» комбат нам ледве виділив, А я годину сну – для тебе! – наздобув… Неначе сон, цей лист крихкий з Авдіївки, Неначе сон, твоя надієчка в очах, Надійно-люблячий твій погляд, сум замріяний, Незламна віронька - яскравенька свіча… І от пишу тобі з «запеклої» Авдіївки… Пишу тобі у цей – надзламний! – час… Весь час тут треба діять… діять… діяти… Немає – миттєчка! – згадати, любі, вас… Хоч тіні посмішок Катрусі і Ганнусі… Коли усі дитячі посмішки – в суцільнішій Тіні! – У цьому існуванні – Землетрусі, У цій виснажливій, - ізснажливій! – Війні!.. Коли – суцільніше Хмарище – над країною, Коль будь-який час – навіки-вічний час, - Пишу тобі, кохана, «солов’їною» – Любові мовою, що викохала нас!.. Пишу тобі із – нашої! – Авдіївки, Пишу тобі я з – Української Землі! – Хоч не гуркоче Голуб Мира ні єдиний нам, Лиш артилерія – і гуркотає, и гримлить!.. Пишу тобі... а це здається – дивоньком! - Я, пильний, в темряві, у попелі й пилу, Пишу тобі з – примарної! – Авдіівки, Але – самим Життям! – тобі пишу… Пишу, здається, з України – в Україну, я, - Із «вічній» темряви – у Вічність, я пишу… І якщо з братством залишу – на час – Авдіївку, Навік! - упевнена душа, - не залишу!.. Тому пишу тобі, кохана, в Буревіїще, Цього бурливо-мрійного листа, Бо тільки віронька твоя мене тут гріє ще, - Й твоя Надзламная Надхненая Краса!.. Я повернусь! Обов’язково! – Наші дітки Хай дочекаються! - Настане наша Мить!.. Пишу я вам, мої кохані дівоньки, Цього листа з – за-пеклої! – Авдіївки, Де артилерія – гримлить, гримлить, гримлить… (Вірші створені в ніч з 25 на 26 лютого, фінальна авторська редакція – 26 лютого 2024 року) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Багато людей із України думають, що ці вірші написав військовий... Це дуже приємно мені як автору, що я настільки правдиво пережив у душі ті обставини, про які пишу... Але ні - я просто цивільна людина, поет, що близько до серця сприймає горе свого народу, багато передивився матеріалів, інтерв'ю з військовими, і проживаю їх почуття часто, немов свої, і тому, мабуть, так точно і правдоподібно описую це у своїй творчості... Спасибі від усієї душі вам, люди, за такі приємні, прекрасні, зворушливі, почесні коментарі, на жаль, не завжди виходить відповісти кожному... Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі і нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх-усіх напрямках, особливо - на Покровському і на Курщині! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. . Слава ВСУ - Воинам Света Украины!.. Слава Україні і ЇЇ Героям!.. Слава Легиону, РДК и Сиббату - всем русским добровольцам, борющимся на стороне Добра с "коричневой чумой" 21 века!.. В очередной раз хочу подчеркнуть как человек, повидавший в Крыму немеряное число путинских вурдалаков: в большинстве своём русские (я - не про всех!) - глубоко больны, с ними ПРОТИВОПАКАЗАНО замиряться, их нужно ТОЛЬКО - побеждать!!!.. Никаких "миров" с агрессором, только - разгром путинского режима и развал рф-ии!.. Велика подяка Володимиру, Дарині і всій вашій прекрасній команді за таку потужну і таку надважливу працю в інфопросторі на благо нашої України!..
    4
  45.  @lunasim03  Саме так, воювати треба на чужій території, не свої, а чужі міста руйнувати... На жаль, дуже багато українців цього не розуміють,, тому вже третій рік в Донбас долбимося, а Залужний ше й на минні поля якогось біса поліз... Хоч Сирський на Курськ сходив, оце дійсно була "операція століття", поважаю...
    4
  46. Послання до катів (Нові вірші із Криму… Присвячується усім загиблим і постраждалим Києва, Кривого Рогу, Сум, Харкова, Одеси, Кропивницького і інших міст України) Ну що це за життя? – вже котрий рік за Темрявою бачить Темряву, і не встигати навіть - прозрівати… Ну що це за життя? – коли зі Смертю поруч винен жить, і з нею по улюблених містах ходить… Ну що це за життя? – Й вдень і вночі то наяву, то в пам’яті своєй – завали розривати... І самий час коли – суцільний похорон… Й майбутній час коли – cуцільний страх годин… Ми хочем жить!.. Ми хочем жить – весь час!.. А ви - всяк час - бажаєте нас - хоронити!.. От знов сльозами страшними залилися Одеса, Кропивницький. Харків, Кривий Ріг – ущерть… Але той Праведною Зливой наших украй-вільних сліз "плюємо" – відчай-гАряче! - у ваші «хворі квіти»… І гідно жить, на повну жить продовжуємо ми - й такеє! випавше на доленьку життя, вірніше, - життє-Смерть!.. Я так не лЮблю, а, вірніше, боляче-не хочу повсяк-час про цей – жахливий жах – писати… І водночАс все серце пламеніє - Отуди кудись - набАтним нАбатом і "дзвін"-баладами кричать… І все так хочеться мені, щоб кожну праведную букву чули всі неназвані «кремлівські адресати! – Що ви вже не страшеннні крово-жЕрці, крово-мЕрці ви давно, лиш злії бельма владні витріщать!.. І я одне-однісіньке до вас лиш хочу докричать! – що я для вам не бажаю нашой (праведної!!) болі! – Бо то для вас й занадто мало, і занадто – високопочесно! – вільних, гідних біль ділить! – Я вам бажаю , щоби й після вашого іздоху у якомусь дикому, скаженому, кровавому футболі Так само грались - вашими серцями! – сатанята в Пеклищі – вовіки-вічні, зранку і до ночі, кожну мить!.. (вдень 3 квітня, вдень 4 квітня) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захисникам і Захисницям Господньої Допомоги, Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх напрямках!. Ви - Кращі!.. Душей, Серцем і Пером - з Вами!.. Велика подяка Володимиру, Віктору, Альоні, Дарині і всій вашій прекрасній команді за цікаву, яскраву, потужну, якісну, надважливу працю на благо нашої України!..
    4
  47. Загубилося серце… (Зовсім нові вірші із Криму...) Загубилося серце моє – десь в нескоренім Києві першопрестольнім… Десь над вільною – простір-безОглядней! ДнІпра згубилось… Десь у гірких рядках «Кобзаря», у його незавершенім стоні… Десь – в безодні Вкраїнської Пісні, в крізь-Тьмарно-співочих глибинах!.. Десь в безодні боїв загубилося серце моє, у пилюці… У пекельнім диму десь… гартується, пеклиться! – для знов-пекельних димів… Загубилося серед відважних бійцівських cердець і сердЕньок матусиних, Що відважно тримаються, стійко чекають додому Синів… Загубилося серце… в безсонних очах?.. чи – за столиком біля віконця?.. чи – «фронті» – своєму?.. Й розгубилася творчість - від серця! - cердешна моя… перед Мужністю наших ЗахІсниць і Вдів… Й… розг(р)убилося! - серце моє чоловіче пред тими – Очима, повними Сльоз Непоемних… Отих Сльоз – життєтвірних! – розтаяло й тане сердЕнько в дивах чаро-Дів!.. Тане… гУбне… під Течієй Горя, і тоне! в віршах – невимОвних… Все віршечки, віршЕчки черпа… Та не тоне! від них – «НевичЕрпність»!.. Невичерпністю Горя Каховського, гублячись, серце моє Украй-з- Море – не, На якусь невимірнУ Горерлу! – кинуто Хвилей НастУпу Нікчемності!.. Моє серце – якась висота під Бахмутом, Авдіївкой, Часовим Яром і тощо… Що не може росія забрати – навік, але й Україна – ще трішки! – остАточно взяти… Моє серце - це рОзрив-серце якесь, що в Бучанськім погромі – розтрощено… Моє серце – це хрест цвинтарів неосяжних, Безхрестя безмірного – від супостатів… Навіть в – ріднім! Криму – воно губиться… у рашистськім полоні, на «острові»… Моє серце – тепер «острівець»… cеред тисяч безлюдяних, а може і - бЕзлюдних! – душ… «П’ятий острів» повинен шукати на рідній землі, й – українським апострофом! – Тут біль Серця мого заважає воланням оркІв все ж зливатись - в Єдиний Смерть-Туш!.. І все губиться… серце моє… рідний Крим так й не змігши знайти – у Криму! у рідненькім… Все вкрай-губиться – в сЕрцях друзів близьких… ну а може – у їхнім Безсерді пала?!.. Й найближчії руки в - найглибшую Прірву! – з’єдналися для моєй Неньки… І між нами постала Одеса, потрібна так «русскому сердцу» навіщось – «дотла!»... Так тонуло те серце моє в прірві сльоз – сльоз-перлин юної одеситки*… І «ховалося» втішно воно – у «Перлині у моря», яку відстояли – такі ж! – героїні й герої - навІк! – В, Слава Богу, - Вкраїнських! - ховалося серце притульно, - в безцінних примітках: У перлинних садах і «Софіївки», й Олександрії», і в «асканІйських» розквіттях «ПЕрлин»-квіток… В колисці «перлинної» волі, що Бог «Запоріжжям» нарік!.. І ховалося серце в безкрайнюю Скрізь, і тому скрізь губилось, усюди! – втрачалось… Ну а ворог «пелЮстки» йому дарував… серце – дорозривав… на ГоргОрі – дорозпинав! Просто страчувалось! сердЕнько – в дніпрянах, херсонцях, авдіївцях і полтавчанах… У Ізюмі, в Чернігові, в Харкові, у Маріуполі, в Сумах – у Сумах Суцільних – «руський» страчав Світ Його з ліку Землі! – у суцільних Болях – тих рядків вічно-бЕзвісних, вічно-«начасних»… В перекреслених і перекривавлених! вІршах я серце – навік-залишАв!.. Я загУблював серце моє у крокАх Перемоги, крокАх – безсумнівних, крокАх - неминучих… Уповільнених нині, у – ледве помітних, теж у загублених дещо – крокАх… Я загублювая серце десь у дівочих очах – завзятущо-квітучих, у віщо-блискучих, В візеруночках їх вишиванкових, тих– дивовижних на диво! – я серцем – пропав!.. У тих диво-Світах, і у диво-Світанках тих творчих Світів загубилося серце – те ненароком-світанне!.. І у Світязя світлих глибинах, у чистій, криштальній його – животворній! - воді… І з отих українських прозорих глибин, знаю - Вітязем нОвим – те серце повстане, Те, що поки незриме і мною самим! – як й з сердечних Глибин НововітязІв статних Повстає найсердечніша, найвідвертіша лірика – з тих Сердець Надгероїв- Воїв!.. Ввік-залишилось серце моє… там, в нескоренім "Серці", у Києві першопрестольнім… Загубилось – у снах золотих… у якихось – софіївських! - снах… Загубилось в тарасовім стоні віків – в тім, на жаль, незавершенім стоні… Але!.. лють їх ворожа не знає, що стон той в нас Піснею зветься – «исконной»!.. І – знайдЕться, знайдЕться! – знов серце моє – в тих Просторих й Прозорих СпівАх!.. (Ввечері 2 грудня, в ніч з 2 на 3 грудня 2024 року, фінальна авторська редакція – 25-26 січня 2025 року) Автор: Федір Федоров. Текст містить багато оказіоналізмів. Радий представити вашій увазі, мої дорогі співвітчизники ці мої нові вірші, які були одною з найдовших, з найскладніших моїх поетичних робіт, адресованих моїй рідній країні під час цієї страшенної Біди… У цьому творі втілено дуже багато різноманітних почуттів, відчуттів, вражень, роздумів, переживань… І в сюжетній і підспудній основі його лежить сумбурність, своєрідний «потік свідомості», дуже стрімка, калейдоскопічна зміна образів… І такий спосіб написання, побудування твору, спосіб відображення дійсності, на мою думку, найбільш вірно і точно виражає приголомшливу неспокійність, сумбурність, «буревісність» нашого часу… *»Юна одеситка» – мова йде про Руслану Данілкіну, військову Збройних Сил України, якій я присвячував свої вірші «Посвящение Женскому Мужеству», юну героїню, яка в 17 років пішла добровільно на фронт і лишилася ноги внаслідок бомбардування міста Херсон окупантами…
    3
  48. Загубилося серце… (Зовсім нові вірші із Криму...) Загубилося серце моє – десь в нескоренім Києві першопрестольнім… Десь над вільною – простір-безОглядней! ДнІпра згубилось… Десь у гірких рядках «Кобзаря», у його незавершенім стоні… Десь – в безодні Вкраїнської Пісні, в крізь-Тьмарно-співочих глибинах!.. Десь в безодні боїв загубилося серце моє, у пилюці… У пекельнім диму десь… гартується, пеклиться! – для знов-пекельних димів… Загубилося серед відважних бійцівських cердець і сердЕньок матусиних, Що відважно тримаються, стійко чекають додому Синів… Загубилося серце… в безсонних очах?.. чи – за столиком біля віконця?.. чи – «фронті» – своєму?.. Й розгубилася творчість - від серця! - cердешна моя… перед Мужністю наших ЗахІсниць і Вдів… Й… розг(р)убилося! - серце моє чоловіче пред тими – Очима, повними Сльоз Непоемних… Отих Сльоз – життєтвірних! – розтаяло й тане сердЕнько в дивах чаро-Дів!.. Тане… гУбне… під Течієй Горя, і тоне! в віршах – невимОвних… Все віршечки, віршЕчки черпа… Та не тоне! від них – «НевичЕрпність»!.. Невичерпністю Горя Каховського, гублячись, серце моє Украй-з- Море – не, На якусь невимірнУ Горерлу! – кинуто Хвилей НастУпу Нікчемності!.. Моє серце – якась висота під Бахмутом, Авдіївкой, Часовим Яром і тощо… Що не може росія забрати – навік, але й Україна – ще трішки! – остАточно взяти… Моє серце - це рОзрив-серце якесь, що в Бучанськім погромі – розтрощено… Моє серце – це хрест цвинтарів неосяжних, Безхрестя безмірного – від супостатів… Навіть в – ріднім! Криму – воно губиться… у рашистськім полоні, на «острові»… Моє серце – тепер «острівець»… cеред тисяч безлюдяних, а може і - бЕзлюдних! – душ… «П’ятий острів» повинен шукати на рідній землі, й – українським апострофом! – Тут біль Серця мого заважає воланням оркІв все ж зливатись - в Єдиний Смерть-Туш!.. І все губиться… серце моє… рідний Крим так й не змігши знайти – у Криму! у рідненькім… Все вкрай-губиться – в сЕрцях друзів близьких… ну а може – у їхнім Безсерді пала?!.. Й найближчії руки в - найглибшую Прірву! – з’єдналися для моєй Неньки… І між нами постала Одеса, потрібна так «русскому сердцу» навіщось – «дотла!»... Так тонуло те серце моє в прірві сльоз – сльоз-перлин юної одеситки*… І «ховалося» втішно воно – у «Перлині у моря», яку відстояли – такі ж! – героїні й герої - навІк! – В, Слава Богу, - Вкраїнських! - ховалося серце притульно, - в безцінних примітках: У перлинних садах і «Софіївки», й Олександрії», і в «асканІйських» розквіттях «ПЕрлин»-квіток… В колисці «перлинної» волі, що Бог «Запоріжжям» нарік!.. І ховалося серце в безкрайнюю Скрізь, і тому скрізь губилось, усюди! – втрачалось… Ну а ворог «пелЮстки» йому дарував… серце – дорозривав… на ГоргОрі – дорозпинав! Просто страчувалось! сердЕнько – в дніпрянах, херсонцях, авдіївцях і полтавчанах… У Ізюмі, в Чернігові, в Харкові, у Маріуполі, в Сумах – у Сумах Суцільних – «руський» страчав Світ Його з ліку Землі! – у суцільних Болях – тих рядків вічно-бЕзвісних, вічно-«начасних»… В перекреслених і перекривавлених! вІршах я серце – навік-залишАв!.. Я загУблював серце моє у крокАх Перемоги, крокАх – безсумнівних, крокАх - неминучих… Уповільнених нині, у – ледве помітних, теж у загублених дещо – крокАх… Я загублювая серце десь у дівочих очах – завзятущо-квітучих, у віщо-блискучих, В візеруночках їх вишиванкових, тих– дивовижних на диво! – я серцем – пропав!.. У тих диво-Світах, і у диво-Світанках тих творчих Світів загубилося серце – те ненароком-світанне!.. І у Світязя світлих глибинах, у чистій, криштальній його – животворній! - воді… І з отих українських прозорих глибин, знаю - Вітязем нОвим – те серце повстане, Те, що поки незриме і мною самим! – як й з сердечних Глибин НововітязІв статних Повстає найсердечніша, найвідвертіша лірика – з тих Сердець Надгероїв- Воїв!.. Ввік-залишилось серце моє… там, в нескоренім "Серці", у Києві першопрестольнім… Загубилось – у снах золотих… у якихось – софіївських! - снах… Загубилось в тарасовім стоні віків – в тім, на жаль, незавершенім стоні… Але!.. лють їх ворожа не знає, що стон той в нас Піснею зветься – «исконной»!.. І – знайдЕться, знайдЕться! – знов серце моє – в тих Просторих й Прозорих СпівАх!.. (Ввечері 2 грудня, в ніч з 2 на 3 грудня 2024 року, фінальна авторська редакція – 25-26 січня 2025 року) Автор: Федір Федоров. Текст містить багато оказіоналізмів. Радий представити вашій увазі, мої дорогі співвітчизники ці мої нові вірші, які були одною з найдовших, з найскладніших моїх поетичних робіт, адресованих моїй рідній країні під час цієї страшенної Біди… У цьому творі втілено дуже багато різноманітних почуттів, відчуттів, вражень, роздумів, переживань… І в сюжетній і підспудній основі його лежить сумбурність, своєрідний «потік свідомості», дуже стрімка, калейдоскопічна зміна образів… І такий спосіб написання, побудування твору, спосіб відображення дійсності, на мою думку, найбільш вірно і точно виражає приголомшливу неспокійність, сумбурність, «буревісність» нашого часу… *»Юна одеситка» – мова йде про Руслану Данілкіну, військову Збройних Сил України, якій я присвячував свої вірші «Посвящение Женскому Мужеству», юну героїню, яка в 17 років пішла добровільно на фронт і лишилася ноги внаслідок бомбардування міста Херсон окупантами…
    2
  49. Новорічне «неперемовне» (Зовсім нові вірші із Криму!) О, скільки "балачкових" дум навколо одного: «Коли час «перемовин»?»!.. Не знаю точно я, чи вони будуть - взагалі!.. Але я точно! знаю те, що буде «Україна» - це вже безумовно! Квітуча Україна точно буде, та її – співуча мова… Її – світуче Сонце!.. та її – світанкові гаї!.. Я точно знаю те, що буде Україна!... і - з Донбасом!.. й – з Кримом!.. Що зараз, мабуть, і не віриться комусь уже – здобуть! – А я – животворю! – надієньку і віроньку – в падіння «третєриму»… І слово «мабуть» перетворюю я з Музонькой – в «майбУть»!.. Я – неймо-вірю – в те, що приречЕна «буть» Країна наша – ново-НаречЕной! Звісно! – Із Майбутнем – із світло-нареченим місяцем – якимсь... Все бачиться, все бачиться та Дівчина мені, в якої погляд – Пісня!.. Та дивовижно-бійка Краля – з пишного безкрай-Полісся, Що дивиться в глибини Світязя – якоюсь Світо-Зіркой – скрізь!.. Цей Сине-Зір, я бачу – у віках – розлився, - Синь–і-Вірно!.. І вірно знаю, що не владний – січень прИйдешній – перетворитись в – вічну Січність! – Так! чую, що - на ворога! - «реве та стогне Дніпр»…Сміхом Громовинним! – І – вирно - знаю! що впадає він спокон! – у Українську! Вічність!.. Це знаю точно! – І від балачкових дум отих – навколо «перемовин» Я думами – баладними! – огортувать спішу ЇЇ! – Несправедливість-Біль гоЇть! – Тими, що вічно! знають те, що буде Україна! – вже «неперемовно»! – Квітуча Україна буде наша… та її співуча мова… Її Світуче Сонце… та її світанкові гаї!.. (Зовсім нові вірші, 31 грудня 2024 року) Автор: Федір Федоров, кримський поет. Текст містить оказіоналізми. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх напрямках!.. Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Дуже дякую пану Віктору Андрусову за його слушну, цікаву аналітику!.. Велике подяка пану Володимиру Золкіну і всій його прекрасній команді за невтомну, якісну, потужну, надважливу працю на благо нашої України!..
    2
  50. Послання у Майбутнє (Вірші із Криму! Коханій Україні!) Я викохую Мрії в своїй душі, Я у серці Мрії викохую – Про свої нездійснені чарівні вірші, Які вінчані десь – не з моєю епохою… Я викохую Мрії… але – не рядки… Ні єдиного натяку щодо їх змісту… Ні пів-слова немає, ані пів-туги, Ні повітряних замків - в повітрянім місті… Це підспудна, прихована зміст-широчінь... Це Кохання, якому мала світ-уява!.. Я викохую Мрії - вселенські - в Душі!.. А для когось це просто – надмарна забава… А для когось це – навіть не фіміам, Не палац із повітря, не оазіс міражний… Цей – із свіжих світів – букет фемінам Не справляє на більшість жінок жодних вражень!.. Це послання лиш тим, що майбутнім живуть… Але їх так надмало – для Твору! – Скільки фарб, стільки ліків мені не дадуть, Замайбутніла щоб саме тая нам путь! Щоб Шедевр Краси викохать із Потвори!.. Я викохую Мрії… в Душі їх ношу… Але з кожного з вас – лише треба з пів-слогу! А від кожного – трохи згасить зайвий шум! – Як би знали ви всі, що майбутньо дишу! Що викохую Мрії! – неймовмрiйно! – пишу Остаточну Весни, остаточну Весни Перемогу!.. (Вірші написані ніч з 8 на 9 січня, фінальна авторська редакція - вечір 10 січня) Автор: Федір Федоров, кримський поет Представляю вниманию украинских зрителей свои стихи на украинском языке, которые не имеют прямого отношения к кошмарной войне и Героической Борьбе украинского народа! Однако подспудно, во "втором дне" произведения, безусловно отразились окружающая обстановка, общий контекст нынешней сложнейшей, противоречивейшей, переломной действительности... Авторское примечание: прекрасно понимаю, что русское слово "слог" переводится на украинский - "склад". Но тут я не мог не допустить данный "русизм" из-за основополагающего смыслового момента - в угоду рифме, потому-что в этом фрагменте она играет важнейшую смыслообразующую роль. Від усієї душі бажаю нашим Захісникам і Захісницям Величезної Вдачі, нульових втрат і неймовірних досягнень на усіх напрямках, особливо - на Курщині і під Покровськом! Ви – Кращі!.. Душею, Серцем і Пером з Вами!.. Велика подяка Володимиру, Дарині і всій вашій прекрасній команді за таку потужну і таку надважливу працю в інфопросторі на благо нашої України!..
    2