Comments by "Alex Quick" (@alex_quick) on "Що Путін дозволяє Медведчуку та Марченко у Криму? | Крим.Реалії" video.

  1. Також цікаво, що 20 % мітохондріальної ДНК властиві лише українцям та рідко розповсюджуються на інші території. 25 % українських мінотипів відноситься до головного географічного кластеру, широко поширеного у межах Європи, 9 % мінотипів поширені серед слов’янських народів (південних білорусів і східних поляків). Близько 6,7 % мітохондріального генофонду українців демонструє спорідненість з північноєвропейськими фіно-мовними популяціями, незначні 2-3 % поєднують нас зі західносибірськими та північнокавказькими народами», — пояснила науковець. Компоненти аутосомного генофонду українців: 75 % — європейські; 20 % — близькосхідний; 3 % — сибірський; 2 % — південноазійський. «За складом Y-хромосоми українці генетично близькі до народів слов’ян, тобто це обмежується Центрально-східними регіонами Європи. Усі східні, західні, північні та південні слов’яни — генетично схожі, у нас спільна мовно-лінгвістична група. Українці генетично найбільш схожі до білорусів Полісся. Особливо це стосується жителів Рівненської та Житомирської областей. Тобто якщо трактувати не етнічно, а територіально, то білоруси Полісся — по суті такі самі українці. Мабуть, це не політкоректно, але десь так і є. Щодо північних і центральних білорусів, то вони вже мають більшу схожість до поляків і жителів північного заходу європейської частини Росії. «Потім близькі — словенці, хорвати, словаки, східні поляки, північні та центральні білоруси. Є у нас і спільність із жителями південно-західних областей європейської частини Росії», — наголосила вчена.
    2
  2. 1
  3. 1
  4. 1
  5. 1
  6. 1
  7. 1
  8. 1
  9. 1
  10. 1
  11. 1
  12. 1
  13. 1
  14. 1
  15. 1
  16. 1
  17. Іншої землі до «Русії» посланець короля Людовика ГХ не «приєднував», навіть мови про таке не вів. Про цю істину Вільгельм де Рубрук дізнався на місці з особистих розмов у ставках Сартака й Батия. Сумніватися в обізнаності Рубрука немає найменших підстав. Про землю і народ майбутньої Московії Рубрук також мав у ті часи цілком певну думку. Послухаймо: «Про країну Сартаха і про її народи. Ця країна за Танаїдом (Доном) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, де перебував Вільгельм де Рубрук у серпні 1253 року, це орієнтовно північний схід сучасної Воронезької області) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають ніякого закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. Їхній государ (князь із династії Рюриковичів) і більша частина люду були вбиті в Германії (похід Батия в Європу в 1240–1242 роках.)… Удосталь є в них свиней, меду й воску, дорогоцінних хутер і соколів. Позад них (на схід.) живуть інші, йменовані Мердас, яких Латини називають Мердиніс (мордва), і вони — Сарацини (мусульмани). За ними (на схід.) Етилія (Волга)» [8, с. 88].
    1
  18. Із появою Ростовсько-суздальського князівства, а пізніше Московського, ця забута Богом земля ще цілих п'ять сотень літ була найбільшою глибинкою Європи, диким краєм, який не мав ані найменшої можливості змагатися навіть із тодішнім розореним Києвом. І це не мої особисті твердження. Що каже завідувач кафедри російської історії Московського університету професора С. М. Соловйова: «Занепало стародавнє вічове місто (мова про Ростов кінця XII століття), і на півночі встановилося одноманіття: всі міста нові, незначні; Ростов занедбаний, Володимир не встиг іще піднятись як столиця великокнязівська, коли був розорений татарами і також занедбаний; великі князі живуть у своїх опричинах, у своїх спадкоємних містах… Міста є тут (на півночі, у країні Моксель) переважно великими обгородженими селами…» [7, с. 224–225]. Саме такими були міста-села ростовсько-суздальської землі, цієї майбутньої Московії, а пізніше Великороси, у другій половині XIII століття. І заселені ті землі були фінськими племенами мурома, весь, мери, мещера, мокша, печора, мордва, марі та інші. Як бачимо, були це зовсім не русичі (слов'яни), а стародавня Фінська Вітчизна, яка спорудила на своїй споконвічній землі села-міста: Ростов, Суздаль, Муром та інші
    1
  19. 1
  20. 1
  21. 1
  22. 1
  23. 1
  24. Підтверджуючи цю думку, звернімося до В. О. Ключевського: «Різноплемінне населення, що займало всю цю територію, увійшло до складу великого князівства Київського, або Російської держави. Але ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало самого цього (російського.) народу: до половини XI ст. були готові лише етнографічні елементи, з яких потім тривалим і важким процесом виробиться російська народність. Усі ці різноплемінні елементи поки що були з'єднані суто механічно; зв'язок моральний, християнство поширювалося повільно і не встигло ще захопити навіть усіх слов'янських племен Російської землі: так, в'ятичі не були християнами ще на початку XII ст. Головним механічним зв'язком частин населення Російської землі була князівська адміністрація з її посадниками, данинами й митами. На чолі цієї адміністрації стояв великий князь київський» [6, с. 56]. Яка маніпуляція словами: нема «держави Російської», нема «народу російського», але автор без докорів сумління пише: «князівство Київське або Російська держава». Так у державну історію впроваджувалася велика брехня
    1
  25. 1
  26. 1
  27. В. О. Ключевський продовжує цю думку: «Так на цьому просторі і в східній смузі Європейської Росії зустрічаємо безліч рік, назви яких закінчуються на ва: Протва, Москва, Силва, Косва тощо. Лише в Ками можна налічити до 20 приток, назви яких мають таке закінчення. Va фінською означає вода. Назва самої Оки фінського походження: це — зросійщена форма фінського joki, що означає ріка взагалі. Навіть племінні назви мері й весі не зникли безвісти в центральній Великоросії: тут зустрічається чимало сіл і річок, які мають їхні назви. Повітове місто Тверської губернії Весьєгонськ отримало свою назву від весі Єгонської, що жила тут… Визначаючи за цими слідами у географічній номенклатурі межі розселення мері й весі, виявимо, що ці племена жили колись від злиття Сухони та Юга, від Онезького озера й ріки Ояті до середньої Оки, захоплюючи північні частини губерній Калузької, Тульської і Рязанської. Отже, руські переселенці, які приходили в Ростовський край, зустрічалися з фінськими тубільцями в самому центрі нинішньої Великоросії» [5, с. 42]. Ось які безперечні істини встановив професор: а) весь великий край від Тули й Рязані на північ і схід у IX–XIII століттях належав фінським племенам: мурома, меря, весь, мокша, мещера та інші; б) плем'я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з'явилося близько XV–XVII століть серед муроми, мері, весі, мокші, мещери
    1
  28. 1
  29. 1
  30. 1
  31. 1